Методический электронный файл

ВИКОРИСТАННЯ УКРАЇНОЗНАВСТВА ТА ЕТН ОПЕДАГОГІКИ ЯК ОСНОВИ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ І НАВЧАННЯ УПРАВЛІ Н СЬКИХ КАДРІВ НОВОЇ ГЕНЕРАЦІЇ Світові тенденції розвитку сучасної освіти передбач а ють, що в процесі бе зперервної освіти молодь одержує наступні особистісні якості, вміння, н ави ч ки: · набуття на діяльнісному рівні моральних цінностей, с еред яких повага до прав людини, парламентської демократії, думки іншої людини, солідарність, любов до ближнього, відк и дання примітивног о егоїзму та споживацького ставлення до буття, почуття відповідальност і та виконання обов'язків, надійність у діяльності, відкритість по відно шенню до інших культур, рас, ко н тинентів; · формування нового спілкування і взаємодії з іншими о с о бами та партнерами; набуття праксеологічних умінь вирішувати рі з номанітні проблем и; · автономність у праці при вмінні працювати і в групі; в ідбір та селекція інформації, її поглиблений аналіз та аналіз за ум о ви збережен ня мотивації до свідомого навчання протягом усього життя; формування ба гатої уяви та використання її в креати в ній та інноваційній діяльності; · гнучкість, психічна стійкість та готовність до адапт ації в нових ситуаціях і діяльності у незвича й них умовах [1]. Слід відзначити, що з цією т очкою зору погоджуються українські педагоги. Так, автори концепції наці онального виховання Українського гуманітарного ліцею вважають, що “г о ловною м етою національного виховання на суча с ному етапі є набуття молодим поколінням іс торичного і соціального досвіду, успадкування надбань українського на роду, що віками розвивається в річищі світової цивілізації і культури, є органі ч н ою часткою вселюдства, розвиток особистісних рис громадянина українсь кої держави, формування культури міжнаціон а льних взаємин” [2]. В они ж називають такі стратегічні цілі в и ховання: науково-п едагогічне забезпечення єдності фізичного, духовного, і н телектуального ро звитку особистості; визначення в освіті пріоритету гуманістично-світо глядних знань, формування цілісного бачення світу і людини в га р монії з природо ю, космосом, собою; утвердження у виховній роботі пріоритету національно го і як синтезу на основі спорідненості світового досвіду; розвиток у уч нів почуття відповідальності за збер е ження національних традицій, звичаїв, куль турних надбань, реалізації ідеї “діалогу культур”; створення індивідуа льного “Я” в його духовній автономності та суверенності і в умінні поєдн увати особисті інтереси з держ а вними. Згідно з концеп цією національного виховання, яка була запропонована авторським колек тивом у серпні 1996 року [3], основні змістові компоненти нового педагогічног о мислення ґрунтуються на кількох фундаментальних положеннях, серед як их для нас є найбільш актуальними наст у пні: · Дитина (учень, студент) – центр навчально-вихов ного пр о цесу, суб’ єкт навчання і виховання (творець, ді яч); · Українознавство – наукова основа, духовна се рцевина н а вчально-виховного впливу в сім’ ї, школі і сусп ільному жи т ті, філософія і політика державотворення; · Національне виховання – всеохоплююча і багат огранна с и стема впливів, ідей і підходів, яка покликана пр обуджувати, стимулювати розвиток закладених природою задатків, можл и востей дітей, набуття етносоціального досвіду і реалізовувати завдання гуманізації і гуманітаризації сист е ми освіти. Згадана концепція пропонує також основні шлях и реал і зації, які в умовах вищого навчального закладу економічного профілю, що функціонує у Донбасі, можуть бути визначені нас а м перед як - вивчення в навчально-виховних закладах усіх т ипів укра ї нознавства як провідного інтеґративного навч ального курсу, системи наукових знань, ідей, цінностей про Україну і укра ї н ство, системи принципів, механізмів і способів трансформації здобутків світової цивілізації у свідомість і практичну діяльність ко ж ної особистості, національну культуру; - розробка нових методів і технологій, інноваці йних систем навчання і виховання, створення умов для трансформації прог рам виховання в програми самопізнання, самовиховання, самореалізації о соби с тості; - створення в кожному навчально-виховному закла ді чі т кої, науково обґрунтованої системи виховної р оботи, зміцнення зв’ язків із громадськістю, залучення до виховання нау кової, культурної та мист е цької еліти. Основу вивчення української мови становит ь цілі с ні сть її системи, зв’ язок з національно-самобутнім характ е ром народу. Тому кі нцевою метою вивчення або викладання української мови є теза про націон ально-світоглядний дух народу. Традиційно виз начена рівнева методика вивчення украї н ської мови забезпечує послідовний аналіз лінгвісти ч них я вищ, водночас вона перешкоджає синтетичному розгляду мовних одиниць, ро згляду їх взаємовпливу та взаємодії. Тому при ро з гляді і вивченні більшості мовних явищ необхідний синтезов а ний п ідхід. У більшості випадків при вивченні саме української мови у донецьких вуз ах такий підхід відсутній, хоча одним з ключ о вих н апрямків розвитку вищої освіти в Донецькому регіоні є «переорієнтація вищих навчальних закладів у зв’ язку зі змін а ми в н ауці і світовій індустрії виробництва знань з дисциплінарних на трансд исциплінарні підходи до навчання і досл і джень » [4]. З середини 90-х років Донецький національний універс и тет (Д онНУ) та Донецький національний технічний університет (ДонНТУ) провадят ь регіональні науково-практичні конференції з питань функціонування у країнс ь кої мови та мовної освіти у вищих навчальних за кладах [5,6,7]. При детальному вивченні матеріалів цих конференцій виявилис я наступні о б ставини 1 1 Збережено авторський стиль авторів повідомлень . Основними завданнями при вивченні української мови вважают ь ся: а) формування навичок і умінь наукового стилю на матеріалі фізики та хім ії і публіцистичного стилю на країнознавчому матеріалі (Дон Н ТУ); б) засвоєння стильової диференціації, вивчення ділового стилю на усіх мо вних рівнях, повторення і поглиблене вивчення мовних норм через практик у перекладу російських текстів за спеціальністю (До н НУ); в) знайомство з теоретичними відомостями і засвоєння їх на практиці при вивченні фонетики і анатомічної термінології, засвоєння лексики і збаг ачення словникового запасу, яке має поєднуватися із знанням норм у зіста вленні з нормами російської мови (Донецький державний медичний універс и тет). Серед причин, які заважають вивченню української мови, названі такі: а) більшість студентів – носії неадекватної двомовності і при певному з апасі загальновживаної лексики мають труднощі зі сприйманням і продук уванням текстів зі спеціальною лексикою (Донецький державний універси тет економ і ки і торгівлі); б) недостатній запас слів, невміння обирати найважливіше за значенням аб о забарвленням слово (Донецький технічний к о леж); в) ставлення студентів як до другорядного предмета, намага н ня сп ілкуватися підкреслено російською мовою, псих о логіч на замкнутість на заняттях; неготовність викладацького складу виклада ти спеціальні предмети української м о вою, в ідсутність матеріально-технічної бази, залежність процесу переходу на викладання у вищій школі від україномовних процесів у сер е дній школі та в країні в цілому; уведення курсу “Українська ділова мова (мова п рофесійного спілкування)” здійснено без належного аналізу мовної ситу ації і потреб вищої освіти у східних регіонах України (До н НТУ). Найбільш ефективними методами викладання украї н ської мови, на думку викладачів названих вузів, є такі: а) порівняльний принцип у викладанні української за зра з ками методики викладання нерідної; порівняльний підхід до фактів мови і мовл ення, переклад як один з найефекти в ніших засобів, урахування спільних та відмінних рис близькоспоріднених мов; з берігаючі технології навчання як цикл уроків з типології текстів з єдин ою комунікативною настановою, яка реалізується дозовано на кожному уро ці; при перекладі текстів – удоскон а лення граматики, розвиток культури мовлення, поповнення словникового запасу, накопичення термінологічної лексики (Дон Н ТУ); б) опорно-порівняльний і переклад як важливий елемент (Д о нДУЕТ ); в) багатоцільовий характер заняття та варіювання його комп о ненті в; базування роботи на текстах спеціальності, виразне ч и тання , аналіз і рецензія мовлення однокурсників, знаходження орфоепічних пом илок, заучування напам’ ять як закріплення практичних навичок літерат урної вимови (ДДМУ); г) організація самостійної роботи студента як найважливіша умова засво єння знань – робота над перекладами фахової літ е ратур и, вивчення нових слів; розвиток зв’ язного мовлення – ділові ігри, “роб ітничі наради”, “мовні ринги” (ДонНУ); ґ) систематичні лексичні вправи на знаходження у реченні або тексті непр авильно вжитих слів, виправлення лексичних або стилістичних помилок, ви значення стилю уривків (Донецький технічний колеж) д) написання документів, повторення орфографії, тренув а льні вправи на переклад, добір синонімів, антонімів, усне зв’ язне мовлення п евної теми; багато вправ на переклад, бо метод зіставлення і порівняння м ов дає гарні наслідки (Приазовський державний технічний уніве р си тет). Крім названого, привертають увагу такі спостереження фахі в ців: “За останній час значно зріс престиж української мов и с е ред молоді: більшість вивч ає її свідомо, а не з примусу, розуміє практичну необхідність володіння м овою. Але залишається нерозв’ язаною проблема зростання національної свідомості м о лоді, усвідомле ння нею необхідності збереження і зміцнення традицій, єдності поколінь, руйнування комплексу національної меншовартості. Для вирішення цих пр облем слід врахов у вати світо глядно-виховний аспект навчання” (ДонД У ЕТ). “Добре володіють українською мовою студенти, які закі н чили середню школу з українською мовою навчання або пр и були з інших р егіонів України. Інші (і таких більше половини) розмовляють “убогим сурж иком”, не мають належного сло в никового запасу, а їх знання про народний побут, традиції, обрядовість – поверхове. …тому до роб о чого п лану з курсу були внесені етнопедагогічні аспекти, тобто поєднання знан ь мови та народознавства” (Приаз о вДТУ). “Слід наголосити, що активне функціонування українс ь кої мови в російськомовній аудиторії м ожливе лише за умови її ізоляції від рідної мови студента і сприймання а удиторією д у мок, висловлених українською мовою” (До н НТУ). “Російською мовою ведеться навчальний про цес у сере д ній та вищій школах, здійснюється повсякденне спілку вання викладачів і студентів, видаються підручники …поодинокі д и сципліни викл адають українською мовою …причина не тільки в тому, що не всі викладачі с проможні викладати державною мовою, а і в тому, що студенти не володіють н ею настільки, щоб сприймати навчальний м а теріал. Як би добре не навчали української мови в середній школі, студенти неспроможні спри ймати науковий стиль вузівських дисциплін, оскільки з цим стилем не зуст річалися в школі на уроках української мови. Адже всі інші пре д мети …викладають російською мовою. І поки таке становище не зміниться, годі сподіватися, щ о викл а д ання у вузах можна безболісно перевести на українську мову” (Дон Н ТУ) “Повторення і поглиблене вивчення орфоепічних, орфо г рафічних, фонетичних, лексич них, граматичних норм, врах о ву ючи умови розвитку української мови на Донбасі, – через практику перекл аду українською російських текстів за обр а ною спеціальністю” (ДонНУ). На відміну від і нших ВНЗ регіону Донецький державний університет управління (ДонДУУ) зд ійснює навчання мови, культури, історії на засадах українознавства, вихо дячи з того, що с у часне українознавство – це цілісна інтеґрати вна посткласична н а ука про Україну та українство в часо-просторов их, етнонаціон а льних, культурно-інформаційних вимірах. Дослі дження, опис і вивчення цього явища, як відомо, здійснюється за наступним и напрямками: 1) українознавство як самостійний навчальний ін теґрати в ний курс; 2) українознавство як наскрізні знання всього на вчального процесу в його гум а нітарній компоненті; 3) українознавство в його дидактичному аспекті я к окремі форми і методи в си с темі інтеґративних курсів. Як самост ійний інтеґративний курс українозн авство ох о плює знання про побут, звичаї, традиції, світогл яд українського народу, тематично-проблемні наукові дослідже н ня , гіпотези, матеріал про історію науки, про внесок до світової культури ук раїнських вчених, митців, політичних діячів, про пріор и тетні напрямки розвитку української науки і технології, пов’ язані з державо творчими проблемами. Такий курс, на наш погляд, доречний в системі підгот овки саме викладачів українознавства як навчального предмета на всіх р івнях освіти, але н е сприйнятливий у нефілологічних ВНЗ Донецьког о регі о ну. Враховуючи специфіку регіону та навчального закладу, найбільш актуаль ними для ДонДУУ на сьогодні є другий та третій напрямки. Як наскрізні знання навчального процесу українознавчі дослідження повинні призве сти до усвідомлення того, що мовна освіта і виховання потрібні у вищій ос віті студентам усіх спеціальностей. Українська як державна мова п о ви нна бути не тільки навчальним предметом, а й мовою викладання і навчання всіх фахових дисциплін, засобом спілкування та оволодіння професійною майстерністю, культурним серед о вищем. Тому існує стрижнева загальновузівська українознавча тема ДонДУУ вЂ“ “ Історія, сучасність, перспективи розвитку системи управління у південн о-східному регіоні Україні (виробнича, невиробнича, муніципальна, еколог ічна сфери діяльно с ті)”. Оскільки українознавство є системою інтеґративних знань про Україну т а українство як цілісність, то відповідні концентри цієї системи виступ ають як домінанти, за якими інтегруються знання відповідних к а федр ДонДУУ, а саме “Україна-мова” та “Україна-ментальність, доля” – кафедра україн о зн авства; “Україна-матеріальна та духовна культура” вЂ“ кафедри менеджменту у вир обничій та невиробничій сферах, кафедра ек о номік и; “Україна в міжнародних відносинах” – кафедра менеджменту зовнішньоек ономі ч ної діяльності; “Україна-держава, суспільство” вЂ“ кафедри загального і адміністративн ого менед ж менту та кафедра права; “Україна-національна свідомість” та “Україна-етнос, нація” – каф е дра соціально-гуманітарних дисциплін; “Україна-природа, екологія” – кафедра менеджменту природоох о ро нної діяльності. Основні етапи роботи кафедр за вказаними концен т рами: 1) насичення існуючих програм українознавчими м атеріалами російс ь кою мовою; 2) перехід на викладання українознавчих тем укра їнською м о вою; 3) збільшення кількості відповідних тем; 4) перехід на викладання усього курсу українсько ю мовою (тобто поступове створення інтеґративних українознавчих ку р сів на матеріалі спеціальних дисциплін як дидактичний аспект українознавс т ва ). Кафедра українознавства ДонДУУ виступає як ок ремий сегмент українознавчої діяльності (кафедральний рівень) і як коор динаційний центр такої діяльності у навчальний та позанавчальний час (з агальновузівс ь кий рівень). На кафедральному рівні усі навчальні дисципліни (“Укр а їнськ а мова професійного спілкування”, “Історія України”, “Культурологія”, “ Документування”, “Українське наукове мовлення”, “Українське ділове мо влення”, “Майстерність публі ч ного виступу” тощо) викладаються тіл ьки державною м о вою, навчальний матеріал групується за принци пом пріоритетності української складової в усіх сферах, заняття передб ачають активну самостійну роботу ст у денті в. На загальноакадемічному рівні надається методична д о помог а для представників усіх кафедр, які здійснюють українозн а вчу д іяльність, створюються спільні навчально-методичні розробки, провадят ься позааудиторні заходи. Тільки за останній рік за активної участі кафе дри українознавства і створеного у ДонДУУ центру естетичного вихованн я із залученням представників Донецької державної філармонії та Д о нецького державного академічного театру опер и та балету відбулися: – тематичний урок “Рідна мова – безцінна й невич ер п на духовна скарбниця народу” та випуск радіог азети, присвячений Дню рі д ної мови (лютий); – щорічні літературні ч итання “Життєвий та тв о рчий геній Шевченка” (березень); – музичний вечір спільно зі студентами та професорами Донецької державної музичн ої ак а демії “Українські народні мелодії – надбання світової культури” (квітень); – щорічний міжфакультетський фестиваль у країнської культури (травень); – фестиваль “Зелені свята” (конкурс віно чків, конкурс на краще виконання української пісні, стенди аматорських в итворів – вишиванки, аплік а ції, мозаїка – червень); – виступ студен тів Донецької державної музичної академії “Духовність наших предків” ( листопад); – художня виставка “Барви Донеччини” (твори прикладного мист ецтва – лист о пад); – різдвяні виступи членів клубу “Україна і світ” (січень 2005 р о ку). У своїй діяльності на обох рівнях кафедра українознавс т ва на магається максимально використовувати базові поняття етнопедагогіки [8] з урахуванням регіональних особливостей функціонування української мови, а також вікових, психологічних, загальноосвітніх особливостей кон ти н генту учнів. На наш погляд, в умовах Донецького регіону найбільш актуальними є такі к омпоненти української етнопедагогіки, як родинознавство, етнодидактик а і педагогіка добросусі д ства. Серед провідних засобів втілення етнодидактики нашу увагу привернули насамперед родинний і громадський побут, пр и рода, звичаєве право, національний спосіб життя. Основні принципи методики викладання української мови в наших умовах т рансформуються у загальні принципи використання мови в якості окремої навчальної дисципліни (кафе д ральний рівень) і в якості мови навча ння в цілому (загальновузі в ський рівень). До таких принципів слід ві днести принцип народності – репрезентація української мови у вигляді ф ольклорних елементів (прислів’ я, приказки) і творів кр а сного письменства на обох рівнях; принцип історизму – повідомлення про історичні пр о цеси у розвитку мови, історії України, української культури, ораторського мис тецтва, діловодства та документування (кафе д ральн ий рівень), повідомлення про історичні явища та украї н ські персоналії у відповідній сфері (загальновузівський р і вень); принцип етнічної соціалізації – становлення і розвиток особистості я к суспільно-національного індивіда (реалізується на протязі усього час у навчання на загальновузівс ь кому рівні); принцип європеїзму – репрезентація української мови, к у ль тури, менталітету як явищ європейської культури (реалізується на протяз і усього часу навчання на загальновузівськ о му рі вні); принцип культуровідповідності – неухильне забезп е чення високої грамотності й культури усного та писемного мовлення (кафедраль ний рівень), загальної культури та освіченості (загальновузі в ський рівень); принцип урахування регіонального, місцевого, домашнь о го (родинного) мовного середовища – використання індивідуальних завдань для к ожного студента залежно від його особисті с них р ис в поєднанні з найбільш ефективними груповими формами навчання (кафед ральний р і вень); принцип виховного навчання – забезпечення духовно-морального, націо нально-патріотичного, трудового, інтелектуального виховання через від повідний відбір і презентацію н а вчального матеріалу (традиції і но рми християнської моралі, козацький кодекс честі, заповіді українських націоналістів т о що) на обох рівнях. Таким чином, визначальна особливість реалізованого Д о нДУУ українознавчого етнопедагогічного підходу до навчання – перехід до і нтеґративних знань і цілісного сприйняття особистості. Розгляд усіх пр облем навчання і виховання як цілі с ного явища розкріпачує мислення суб’ єктів педагогічного впливу, забезпечу є умови для користування власним розумом, для розвитку самосвідомості і самовдоскон а лення. Однобічний техногенний розвиток сучасної цивілізації не виправдав себе, стався великий розрив між сучасними доск оналими інженерними технологіями і моральними ці н ностями. Внаслідок цього зросла соціальна напруга в суспільствах, де пріоритетними є не ро звиток і вдосконалення людської особи с тості, а матеріальне накопичення і культ н еконтрольованого споживацького інстинкту. Поширюються псевдокультур а, пс е вдо література, псевдомистецтво. За законами ринку все ставиться під су м нів: сенс бут тя, принциповість, правда, мораль, природний потяг і біологічні функції і ндивіда, традиції, зв и чаї. Саме тому у нинішній період докорінної переорієнтації цінностей насам перед від вихователів та викладачів слід очікувати реалізації україно знавчого інтеґративного підходу у вир і шенні проблеми консолідації української нації. Для досягнення мети сучасного українознавства треба обов’ язково мати уявлення про особливості його сприйняття різними членами суспільства. За типологією С.Грабовського [9], існують сфо р мовані ще в XIX ст. · “гоголівський” тип (побутово-політичне мал о російство) · просвітянсько-культурницький тип П.Куліша та М.Стари цького (аполітичне обстоювання культурної авт о номії) · божественно-особистісний тип П.Юркевича (космополіт ична причетність людини до Б о га) · політичні типи (“федералістський” М.Костомарова, “фр анківський”, радикал ь ний). Зга дані типи з певними модифікаціями чинні і сьогодні. Але найбільш небезпе чний для розбудови української держави тип демонстративних українофоб ів з боку деяких автохтонних українців та певної кількості колишнього у правлінського ап а рату і прибулої в Україну інтелігенції, яка проводила русифікаторську п о літику. Антиукраїнство автохтонних українців виявляється у ві д мові від власних е тнічних ознак (зміна прізвища, мови спілкування в сім’ ї, норм побуту, заг альнокультурних орієнтацій т о що), у дієвому запереченні та “викоріненні” усього українськ о го із соціально-культурного життя. Для цього соціального типу мрією стає не українська н а ціональна ідея, а с вобода від України, втеча від свого архети п ного підґрунтя. Пр оте архетипний код подолати неможливо, тому неадекватність з минулим св ого роду, своїм генетичним майбутнім і нові імпульси підсвідомості пров окують істерично-гіперактивну боротьбу під гаслами бор о тьби за “владу рад ”, “велику Росію”, “автономну республ і ку” тощо. За таких умов українознавство – “спасенний погляд на самого себе” (П.Ку ліш). Саме інтеґративне, толерантне, демократичне українознавство новіт нього періоду має бути поклад е не в основу освіти нового тисячоліття в Україні. Перетворення в економіці, які відбуваються в нашій країні, передбачають також зміни в економічному мисле н ні. Тип економічного мислення є однією з найважливіших характеристик суб ’ єктів виробничих відносин, господарських зв’ язків і являє собою про цес пізнання людиною, соці а льною групою, усім суспільством економічної дійснос ті, сталих ек о номічних відносин, усвідомлення свого місця в них, за своєння норм раціонального господарювання і поведінки, прогноз у вання господар ських подій, створення відповідних образів д о цільної діяльност і. Економічне мислення визначається екон о мічними відносина ми, економічною дійсністю суспільства. Один тип економічного мислення ф ормується в умовах централізовано керованої, регламентованої економік и, при н ци пово інший – у ринкових ум о вах. Визначається тип економічного мислення і національн и ми традиціями, осо бливостями менталітету, «духу господарс т ва». Методологічно ю основою такого підходу є визначення М.Вебера про обумовленість станов лення капіталізму, ринкового мислення так званим «духом капіталі з му». Відбиття, усвідомлення економічним мисленням економ і чної дійсності зді йснюється через пізнання, отримання і засвоєння знань. Тип економічного мислення, в свою чергу, визн а чає і характер економічної свідомості: знання, які є п родуктом того чи іншого типа економічного мислення, стають елементом су спільної свідомості і психології і в цій якості формують ду м ки, позиції, цінніс ні орієнтації, мотиви, визначають зміст і х а рактер переконань , звичок, установок, існуючих у людей в економі ч ній діяльності. Економічне мислення безпосередньо і через засвоєння знань, через еконо мічну психологію формує економічну пов е дінку. Тип такого м ислення – частина економічної культури суспільства, яка є способом орг анізації, розвитку економічної діяльності, тобто воно взаємодіє з еконо мі ч ними в ідносинами, свідомістю, психологією, поведінкою. Таким чином, осмислення економічних відносин і діяльності людини створює під с таву для усвідомле ної участі людини, соціальної групи, суспільства в особі держави в еконо мічному процесі, прийнятті господарських ві д носин. Економічне мислення у нашій країні визначається його приналежністю як до західного, так і до східного типів цивілізацій і відповідно ек о номічного мисл ення. Український степ справив відчутний вплив і на витворе н ня відмінностей мі ж вдачею українського населення. Небезп е чні степові рівнин и завжди вабили амбітнішу, більш схильну до самовияву частину населення (здобувачів, січовиків, зап о рожців). Безпечніші, більш захищені регіони Волині та Галичини залишилися осередком слухняніших, дисциплінованіших, менш сх ильних до ризику людей. Відмінності в духовності, психіці населення різн их географічних регіонів стали під с тавою поділу українців на східних та захід них. Для західних українців превалюючими є емоційно-вольові чинники (поч у т тєвіст ь, стихійність, динамізм, амбітність), а для східних – раціональні (реаліз м, діловитість, дисциплінованість т о що). Географічні умови України, її урожайна та щедра земля не спонукали до ак тивності і спричинилися до формування н е квапливої, спогляд альної вдачі українця. Водночас це сприяло формуванню індивідуалістич ної постави та нехоті до підп о рядкування. Життя в екстремальних умовах незахищ еного степового простору стимулювало вольовий максималізм і агресивні сть як інстинктивний засіб до збереження своєї націонал ь ної ідентичності. Водночас таке життя позначилося на форм у ванні соціальної с труктури українського народу. Нехтування матеріальними інтересами пер ед перманентною загрозою унеможливл ю вало появу власного купецького стану, галь мувало соціальну диференціацію суспільства. Родюча земля, не вимагаючи надмірних фізичних зусиль для здобуття засобів до і с нування, спричинил ася до слабкої соціальної активності і характерної непідприємливості. Це виявилося у відомій пого р ді українців до крамарювання. До нівеляції суспільни х верств та соціальної однорідності українців призвів і занепад міст та м і ських р емесел, спричинений зовнішніми агресіями та внутрі ш нім розбратом [10]. В умовах централізовано – керованої системи разом з т а кими рисами, як ент узіазм, віра в світле майбутнє, усвідомле н ня соціальної захи щеності, взаємодопомога, колективізм з’ явилися і потяг до зрівнялівки, утриманство, інертність та апатія, впевненість у тому, що мінімум благ бу де отриманий працівником у будь-якому випадку. Характерними рисами типового вітчизняного працівника (керівника, спец іаліста, робітника) в середині 90-х років XX ст. було визнано безвідповідальн ість; відсутність нам а гання цінити або економити робочий час (що обумовило і слабкість вик о навчої дисципліни); зневажливе ставлення до виконанн я інструкцій, стандартів, правил; неповага до діяльності інших працівник ів, намагання керуватися власними інтересами та ігнорувати чужі; несамо стійність; безініціати в ність на робочому місці; нехлюйське ставлення до оточ уючого середовища; намагання завжди прац ю вати колективно, а не індивідуально [11]. На нашу думку, безперспективно перероблювати, «лам а ти» менталітет, ек ономічне мислення українців. Звичайно, треба і потрібно розвивати риси р инкового економічного мисле н ня, які завжди були притаманні українцям, привноси ти нові, використовуючи позитивні особливості існ у ючого державного е кономічного мислення. Мабуть, доречно згадати при цьому досвід Японії, К итаю, країн Південно – Східної Азії, де успіх соціально – економічних п еретворень був досягнутий в результаті сполучення сучасних ринкових м етодів і економічного мислення з національн и ми традиціями. Економічне мислення є обов’ язковим елементом економ і чної свідомості і економічної культури й пов’ язане з соціально-психічними якостями люд ини (ощадливість, підприємл и вість, діловитість тощо). За умови органічного злиття економічної освіти й виховання економічне мислення і свідомість перех одять у відповідні соціально-психічні якості вихованця, в практичні нав ички економічної діял ь ності. Без сумніву, відтворення послідовної системи економічн о го навчання та вих овання у нашій країні, формування сучасного соціально – орієнтованого ринкового економічного мисле н ня сприятимуть подоланню кризових явищ, установл енню цивіл і зованої ринкової економіки. У постсоціалістичні часи модернізація при нципів упра в ління в Україні досягла незначних успіхів. У 2002 р. кільк ість українських підприємств становила приблизно 3 млн., з яких 11 тис. вели кі (понад 250 працівників) і 33 тис. середні (50-250 працівників). Отже, 2 млн. 650 тис. підп риємств – це самозайняті особи, які виробляють і (або) розповсюджують чи прод а ють продукцію. Спираючись на ці дані та об’ єктивні законом і рності розвитку ме неджменту, потребу в менеджерах для сучасного розвитку можна оц і нити приблизно в 1 млн осіб. Переважна більшість українських компаній не здійснює довгострокового планування своєї діяльності, а 83% підприємств навіть на ставлять перед со бою такого завдання. Украї н ські керівники з великими труднощами імпортують нов і те х ноло гічні прийоми. Державний і приватний менеджмент не має важелів для регул ярного залучення інтелектуального і духовного потенціалу українськог о народу для постійного надх о дження конструктивних ідей. Водночас слід зазнач ити, що інтелектуальній еліті України сьогодні бракує необхідної мот и вації за стосування наявних знань і професійних навичок у св о їй державі, а відта к вона прагне реалізувати їх за кордоном. Вітчизняні менеджери зверхньо дивляться на робітників, ум о ви їхньої праці та можливості кар’ єри, тобто на ті фа ктори, що здебільшого і просувають бізнес. Сучасна вища ланка керівників здебільшого не має управлінської підготовки. Вони не в и вчали стратегічни й або фінансовий менеджмент, ма р кетинг. За базовою вищою освітою нинішні керів ники не корелюють зі своїми посадами і здобутою раніше підготовкою в соц і а льно-гу манітарній сфері. Так, серед керівних кадрів державної служби декілька в ідсотків юристів, близько 15% економістів і д у же багато керівник ів-інженерів, то б то фахівців технічних, а не суспільних систем. Вадою сучасного менеджменту в українському бізнесі є також брак корпор ативної культури. Цю культуру визначає психологія вищих керівників. Нед оліком української культури менеджменту є те, що керівник переважно на і нтуїтивному р і вні усвідомлює, що добре, а що погано. При цьому він ще н е завжди може сформул ю вати свої уявлення у вигляді кодексу. На сучасних українських підприємствах дедалі більше заго с трюються і диферен ціюються за великим числом ознак конфлі к ти між діловими ку льтурами України і Заходу; між підприємцями та інвесторами; між директор ами і фінансовими структурами; між управлінцями та неуправлінським пер соналом; між акціонерами та найманими менеджерами і фахівц я ми. Одним із чинників, що може вплинути на швидкий ро з виток управління т а подолання неблагополучної економічної ситуації в Україні, є безкомпр омісна відмова від старих зв и чок і умовностей та впровадження нової техніки і м етодів управлі н ня. Модернізація управління має відбуватися на основі три є диного підходу, як ий синтезує мультиплікаційний ефект (постійне наростання); синергетичн ий ефект (поє д нання багатьох чинників конкретної системи); інтегра льний ефект (єдність м е тричних та неметричних цінностей). За таким підходом спільні зусилля державної влади та кер і вників бізнесу були б націлені на: 1. виробл ення нових концепцій управління; 2. екстенси в ний та інтенсивний розвиток системи бізнес-освіти; 3. довгострокове планування управління ; 4. уведення системи моніторингу стану упра в ління; 5. точне визна чення прав і обов’ язків для кожного працівника у поєднанні з колективі змом дій; 6. дослідження і розробки з проблем національного менеджменту; 7. використання сучасних технічних (інформаційних) зас о бів. Принаймні три з вказаних напрямків – розробка нових концепцій управлі ння, всебічний розвиток бізнес-освіти, до с лідження націонал ьного менеджменту – базуються на засадах українознавства. Без урахува ння національних особливостей розвинути власне український менеджмен т як науку управління н е можливо. літературА 1. Корсак Костянтин. Цивілізаційна компетентність гро мадян і завда н ня обов'язкової освіти // Освіта і управління. – 1998. – № 1. – С.10-11. 2. Кононенко Петро, Сазоненко Галина. Галіцина Людмила. Громад я н ин України XXI століття. Концепція національного виховання Украї н ського гуманіт арного ліцею Київського Національного університету ім. Т.Шевченка // Осв іта і управління. – 1998. – № 1.– с. 15. 3. Концепція національного виховання // Освіта. – 7 серпн я 1996 р. – № 41 (219). – С.2-7 4. Концепція розвитку вищої освіти Донецької області д о 2020 року. – Донецьк: Донецька обласна державна адміністрація, 2007. – 53 с. 5. Українська мова. Теорія і практика: Матеріали міжвузі вської науково-практичної конференції. – Донецьк: Донецький державний універс и тет, 2007. – 120с. 6. Проблеми функціонування й викладання української м ови у вищих навчальних закладах. Матеріали регіональної науково-практи чної ко н ф еренції / Укладачі: Л.П. Семенова, Л.В. Шавлак, Л.К. Лазарева, Т.О Мачай. – Донец ьк: ДонДТУ. – 68 с. 7. Актуальні проблеми мовної освіти у вищих навчальних закладах. Зб і рник праць регіональної науково-методичної конфере нції / Укладачі: Л.П.Семенова, Л.В.Шавлак, Л.К.Лазарева та ін. – Донецьк, ДонНТ У. – 160 с. 8. Стельмахович М.Г. Етнопедагогічні основи методики ук раїнської м о ви // Дивослово. – 2003. – № 5-6. – С.19-23. 9. Грабовський Сергій. Українська мрія: тріумф і трагеді я // Суча с н ість. – 1995. – № 3. – С.137. 10. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1992. 11. Гошко А., Дмитренко Г. Формирование украинской модели менед ж ме нта // Персонал. – 2007. – № 5. – С. 24-27.

Приложенные файлы


Добавить комментарий