Образовательный электронный файл

149 УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ КИЇВСЬКА ДУХОВНА АКАДЕМІЯ Протоієрей Ігор Швець “Діяльність українських православних місі о нерів у XVIII столітті” Дисертація на здобуття вченого ступеня “Кандидата богослів’ я” з предмету “Історія Української Православної Церкви” Науковий керівник: єп. Димитрій (Рудюк) кандидат богослів’ я Ректор КДАіС Київ – 2001 ЗМІСТ Вступ. Витоки християнського місіонерства та його мета I. Короткий нарис історії місіонерства від хрещення Русі до XVI столі т тя 1. Місіонерська праця в Київській Русі в домонгольс ь кий період (988 – 1240) 2. Місіонерство в післямонгольський період (XIII – XVI століття) II. Умови розвитку місіонерства в XVIII столітті в Російській імперії 1. Церква й держава в XVIII столітті 2. Російські імператори та їхнє ставлення до місіонерської діяльн о сті 3. Напрями місіонерської діяльності РПЦ ІІІ. Українські православні місіонери в Поволзькій місії 1. Початки місіонерства в Середньому й Нижньому Поволжі 2. Діяльність українських місіонерів у Поволжі в XVIII столітті ІV. Українські православні місіонери Тобольської місії 1. Історія виникнення та становлення Тобольської митрополії як форп о сту місіонерства в Сибіру 2. Визначні Тобольські місіонери-українці: а) святитель Філофей (Лещинський) (1702 – 1727) б) святитель Іоан (Максимович) (1712 – 1715) в) святитель Павло (Конюшкевич) (1758 – 1768) V. Українські православні місіонери Іркутської місії 1. Заснування Іркутської єпархії 2. Іркутські святителі-місіонери. а) святитель Інокентій (Кульчицький) (1727 – 1731) б) святитель Інокентій (Нерунович) (1732 – 1741) в) святитель Софроній (Кристалевський) (1753 – 1771) VІ. Пекінська місія 1. Початки місіонерства в Китаї 2. Українські місіонери XVIII століття в Китаї: архімандрит Іларіон (Лежайський), архімандрит Антоній (Платковс ь кий) та ін. VII. Інші православні місії XVIII сторіччя й участь у них українських прав о славних місіонерів Висновки Зноски Література Список скороченнь ВСТУП ДЖЕРЕЛА ХРИСТИЯНСЬКОГО МІСІОНЕРСТВА ТА ЙОГО МЕТА Бог хоче, щоб благу звістку почули всі народи й усюди. Його план в и куплення мав і завжди має яскраво виражений багатонаціональний характер. Коли Бог укладав завіт з Авраамом, обіцяючи, що його нащадки будуть в е ликим народом, Він також обіцяв благословити через нього всі племена зе м лі (Бут. 12, 1— 3). Євреї були Його вибраним народом; Він виділив Ізраїль, але користувався ним, аби притягнути до Себе й інших — Рут-моавитянку, Неємана-сиріянина, ніневитян. Бог обіцяв свого часу послати Месію, щоб просвітити народи, які перебувають у темряві (Іс. 60, 1— 3). Месія стане д о сконалою жертвою за людський гріх і принесе очищення народам, тож вість про спасіння Боже буде пронесено через усі терени землі (Іс.53,10). Тому храм повинен був стати домом молитви й поклоніння Богові для всіх народів (Мк. 11, 17.18). Досвід П’ ятидесятниці підкреслює полінаціональну спрямованість Єв а нгелія, і ті нові, що увірували, стають свідками в Юдеї, Самарії та навіть до краю землі (Діяння 1,8; 2,5— 12, 17— 21). На небі буде представлено всі народи (Об. 5,9; 7,9; 21, 24.26). Отже, непорушний обов’ язок християн — п е редавати благу звістку всім і кожному в усьому світі, тобто це обов’ язок м і сі о нерської праці. Слово «місіонерство» походить від латинського слова «missio» — п о силка, доручення. Конкретніше, місіонерство — це форма релігійної діял ь ності релігійних організацій і церков, що має на меті навернення до свого вчення іновірців. Місіонерство займається дуже важливою справою початк о вого ознайомлення окремих осіб або цілих народів з ученням Христовим і життям у Христі 1 . Джерела християнського місіонерства криються в таємниці Пресвятої Трійці. Саме її Друга Особа, Син Божий, після «ради предвічної» Пресвятої Трійці, виконав особливу місію — став Боголюдиною та звершив спасіння роду людського. Він Сам, посилаючи апостолів на проповідь, засвідчив це: «Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» (Ів. 20, 21). Особливу місію вик о нує і Третя Особа Пресвятої Трійці, Дух Святий (Ів. 14, 26; 15, 26). Отже, Ц е рква за своєю суттю місійна, бо бере свій початок від місії Сина і Святого Духа, а весь план спасіння походить від джерельної любові, від милосердя Отця 2 . З історії християнства відомо, що, крім внутрішньої готовності тієї чи іншої людини чи народу до сприйняття віри христової, необхідним чинн и ком виступає також особисте свідчення того, хто несе їм благу вістку. Го с подь наш Ісус Христос заповідав своїм учням: «... ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в Ім’ я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповідав» (Мф. 28, 19— 20). З особистого свідчення апостолів п о чалося навернення до Христа багатьох людей і влаштування Помісних Це р ков (Дії. 2 і далі). Особисте свідчення вихідця з царського роду Григорія привело до Христа Вірменію, а полонянки Нони — Іверію. Особисте сві д чення юнаків Фрументія і Едесія навернуло до християнської віри Ефіопію, бургундської принцеси Клотільди — королівство франків. У цьому ж сенсі апост о лом Русі став великий князь Київський Володимир (бл. 950— 1015) 3 . З наведених прикладів видно, що обов’ язок місіонера в Церкві є обов’ язком кожного живого члена: з мирян він чи з духовенства. Місійне п о кликання виникає при покликанні хрещення. Поширювати віру мусить к о жен учень Христовий. Неможливо, маючи справжній досвід віри, не баж а ти цю радість і щастя передати іншим. Отже, віра передавальна. А до того ж і с нує чітка Христова заповідь. Наказ Спасителя: «... ідіть і навчіть усі народи» вЂ” ліг в основу місі о нерської діяльності, яка не припинялася протягом всієї майже двохтисячол і тньої історії Церкви Христової. В який далекий куточок Землі ми не зази р нули б, усюди, де люди прилучилися до християнства, знайдемо сліди праці подвижників-місіонерів. Свідоцтвом цього є наша земля — стародавня Киї в ська Русь. У Х столітті Блага Звістка про спасіння роду людського заполонила думки й надії княгині Ольги, а згодом і її внука, великого князя Київського В о лодимира. З моменту хрещення Київської Русі починається історія Руської Церкви, в якій місіонерська діяльність посідає особливе місце. XVIII століття є одним з найцікавіших періодів інтенсивної місіоне р ської праці. Загалом, для українських церковних і світських істориків це ст о ліття дуже привабливе. Багато вже написано про відносини Російської Цер к ви та влади з Київською Митрополією. Широко ро з крито роль Києво-Могилянської академії в поширенні освіти в Московській державі, досл і джено також і внесок українського духовенства в відродження Російської Церкви тощо. Але досі немає ґрунтовної об’ єктивної історико-дослідницької праці про місіонерську діяльність у XVIII столітті. В окремих публікаціях про того чи іншого місіонера не констатується найголовніше — фактично, вся місіонерська справа цього періоду лягла на плечі єпископів, ченців, священиків, часом і мирян саме українського пох о дження. Повна картина подвигу цих слуг Божих переповнює почуттям вел и кої шани до Української Православної Церкви, яка, маючи могутній духо в ний та інтелектуальний потенціал, не тільки допомогла вийти з кризи Росі й ській Церкві, а й просвітила численні н а роди Поволжя та безкрайого Сибіру. Чимало написано про місіонерську діяльність Руської православної ц е ркви в дореволюційний (1917) період церковними авторами, але матеріали в них викладено однобічно, тож вони нас цікавлять, здебільшого, лише як джерело конкретних фактів. Так, приміром, велику цінність має книга «Кр а ткое описание о народе остяцком...» місіонера Григорія Новицького, коли ш нього козачого полковника, сподвижника митрополита Тобольського й усь о го Сибіру Філофея Лещинського, у якій подано етнографічну характеристику остяків (хантів), їхні релігійні вірування і, що особливо важливо, місіонерс ь ку працю серед них. Священик В.Вербицький 25 років служив в Алтайській духовній місії та залишив книгу мемуарів «Записки миссионера Кузнецкого отделения Алтайской духовной миссии за 1861 год», з якої можна дізнатися чимало важливих фактів про форму й методи місіонерської діяльності, про ставлення до неї корінного населення Алтаю. Цікава в цьому плані також праця П.Буцинського «Крещенне остяков и вогуличей при Петре Великом». Про діяльність православних місіонерів на сході Сибіру розповідає книга «Труды православных миссий Восточной Сибири», опублікована в Іркутську 1883 року. Хоча вона, переважно, висвітлює місіонерську працю в XIX ст о літті, однак містить у собі цінну інформацію про місіонерство в епоху, яка нас цікавить. Це стосується і спогадів алтайських місіонерів Філарета Син ь ковського й інших, а також щорічні звіти начальників місії, які протягом 30 років публікувала губернська г а зета «Томские епархиальные ведомости». У радянський час цю важливу тему вивчали мало. Радянські історики висвітлювали місіонерську діяльність з марксистсько-ленінських позицій, тож із їхніх праць використовувався лише фактичний матеріал. Серед них варті уваги книги: Огризко Л.И. «Христианизация народов Тобольского С е вера в ХVІІІ в.»; Базанова А.Г. «Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Севере. (Тобольский Север); Макарова Д.М. «Самодержавие и хр и стианизация народов Поволжья во второй половине ХVІвЂ” ХVІІ вв.», Зольн і кової Н.Д. «Сибирская приходская община в ХVIII веке». У дисертації також використано літописи Стародавньої Русі, архівні документи, твори відомих дореволюційних церковних і світських істориків. Використано окремі публікації з часописів: «Богословські труди», «Журнал Московської Патріархії», «Православний вісник», які стосувалися діяльності того чи іншого місіонера. З творів українських істориків діаспори автор на й частіше звертався до «Нарису Історії» Івана Власовського, у якому приділено увагу проблемі місіонерства в XVIII столітті. Із сучасних російських зако р донних церковних істориків XX століття найґрунтовніше торкнувся теми м і сіонерства І.К.Смолич у своїй праці «История Русской ц е ркви» 1700— 1917 ч. 1— 2. Автор крім цього скористався великою кількістю другорядної літ е ратури, яка разом із вищезгаданою, дозволила йому відкрити, і, як він спод і вається, не тільки для себе, цікаву епоху, в якій самовіддано працювали укр а їнські місіонери. Слід зазначити, що тема місіонерства є дуже широкою і малодослідж е ною, тож чекає скрупульозної праці з її висвітлення. Написана кандидатська дисертація є лише першою спробою в цьому напрямі. Дана дисертація складається з семи розділів у яких автор намагався дослідити історію місіонерства від часу хрещення Київської Русі до XVIII століття. РОЗДІЛ І КОРОТКИЙ НАРИС ІСТОРІЇ МІСІОНЕРСТВА ВІД ХРЕЩЕННЯ РУСІ ДО ХVI СТОЛІТТЯ 1.1 Місіонерська праця в Київській Русі в домонгольський період (988 – 1240) Хрещення Русі відбулося 988 року під час правління внука княгині Ольги великого князя Володимира. Він переніс багату культуру Таврійської християнської Русі в Київ, залучив із Корсуня й балканських країн учителів Христової віри, котрі володіли церковнослов’ янською мовою, збудував мі ц ний фундамент для розвитку Руської Церкви. 1 Не розглядаючи всі обставини початкової християнізації Русі, торкн е мося лише тих даних, що характеризують Святого Володимира як місіон е ра. Передусім слід зауважити, що він був людиною широкої натури, спромо ж ним на глибоке внутрішнє переродження з затятого язичника на ревного ш а нувальника Бога Живого й послідовника заповідей Христових. Привабл и вість його особистості серед дружини й київського населення була настільки велика, що вони з радістю, як указує літописець, йшли приймати хрещення, поділяючи його порив, і вбачали в ньому спасительну опіку про них його г а рячого серця. Ось як описує “Повість временних літ” хрещення київлян: “Володимир посла по всему граду глаголя: аще необрящется кто заутра на ріці — багат лі, ілі убог, ілі нищ, ілі работник противен мні да будет. Се слишавше людье з радостью ідяху, радующеся і глаголяще: аще би се не д о бро било не би сего князь і боляре не прияли”. У свою чергу, митрополит Іларіон, маючи на увазі вже процес христ и янізації всієї Русі, пише: “(Володимир) заповіда по всій землі хреститися во ім’ я Отца і Сина і Святого Духа, і ясно і велегласно во всіх градіх слав и тися Святій Тройці, і всім биті христіаном — малим і великим, рабом і свободн и ім, уним і старим, бояром і простиім, богатим і убогиім. І не би ні єд и ного ж противлящася благочесному його повелінію. Да єще і кто не люб о вію, но страхом повелівшаго, понеже бі благовіріє єго со властію сопряж е но”. 2 Літописи змальовують князя Володимира як нищителя ідолів і буді в ничого храмів, церковного організатора й упорядника просвіти. “(Волод и мир) повелі рубити церкви і поставляти по містам, ідіже стояху кумири. І п о стави церков Святаго Василія на холмі, ідіже стояше кумір Перун, і прочії ідіже творяху потреби князь і людіє. І нача ставити по градом церкви і попи, і л ю ди на хрещенье приводити по всім градом і селом. Послав нача поімати од нарочитоє чади і даяти нача на ученіє книжноє”. Крім цього, своїм уст а вом “О десятинах, судах і людях церковних” св. Володимир подбав про м а тері а льне забезпечення молодої Руської Церкви і надав широку судову юрисди к цію Київському митрополитові практично у всіх громадянських справах і в розгляді злоч и нів проти моралі. 3 Засвоївши головний принцип християнського життя — любов до бл и жніх і милосердя, він організовує справу соціальної благодійності. “Повість временних літ” сповіщає про те, що Володимир улаштував на своєму дворі безплатне харчування «всякому нищему і убогому», а крім того, наказав д о ставляти зі своїх запасів прожиток для всіх бідних жителів Києва, котрі через неміч не можуть прийти до нього на двір. Навіть основи державного упра в ління й суду він намагається побудувати на євангельських засадах. «Повість временних літ» сповіщає, що Володимир пробував навіть скасувати смертну кару для розбійників, аби виконати заповідь: “не вбий”. А стосовно його з о внішньої політики, то літописець там само говорить: “і бі жива і князі окол ь ними миром — с Болеславом Лядським і с Стефаном Оугорським, і с Андр и хом Чешським. І бі мир межю іми і люби” 4 . Головним завданням Володим и ра було забезпечити перемогу нової віри в думках і житті давньоруського с у спільства. З вище сказаного зрозуміло, чому в уже згаданій «Похвалі» святитель Іларіон порівнює Володимира не тільки зі святими апостолами — засновн и ками Древніх Помісних Церков, а й із святим імператором Костянтином В е ликим 5 . Порівняння повністю виправдане. Як Костянтин дав Християнській Церкві свободу віросповідання й допоміг культурній перемозі християнства в греко-римському суспільстві, так і святий Володимир допоміг такій його перемозі на Русі. Місіонерська діяльність св. Володимира дала той імпульс, що привів до поширення християнства по всій території, означеній нині назвою Киї в ська Русь; забезпечив становлення організаційної структури Помісної Рус ь кої Церкви та сприяв прогресу руської культури вже як культури христия н ської. І все-таки не слід саме хрещення при Володимирові сприймати як а б солютне торжество Християнства. Християнізація сталася не відразу, а ро з тягнулася на довгі десятиліття. Значна частина населення залишалася пога н ською ще в XI столітті. Тому дія церковного статуту св. Володимира розп о всюджувалася тільки «по градам і погостам, гді християне суть» 6 . У Новг о роді, як показує епізод з Глібом Святославовичем, у другій половині XI століття тільки дружина князя й духовенство були на боці н о вої рел і гії 7 . За свідченням одного рукопису XII— XIII століть навіть у пізніші часи у баг а тьох «болван єсть спрятан, видолбєн, написан» 8 . Дуже поширеним ще залишався культ священних каменів і дерев, багато хто «жрут бісом, і б о лотом, і клад е зем», «моляться» «под овіном, ілі в рощенії, алі у води» 9 . Для людей XI століття торжество християнства було пов’ язано з ім’ ям Ярослава Мудрого (бл. 978— 2.11.1054), за правління котрого «нача віра хр и стиянская плодитися і расширяти, і чорноризьци почаша множитися, і мон а стирі починаху биті». Літопис змальовує яскравими барвами діяльність князя Ярослава: «І іни церкви ставяше по градом і по містом, поставляя попи і дая ім от імінія своєго урок, веля ім учити люди... і умножаща прозвутори і л ю дьє христьянсті» 10 . За Ярослава Мудрого було остаточно впорядковано організаційну структуру Церкви. При ньому засновано митрополію в Києві, а при ній — соборну церкву св. Софії, яка мала стати центром нової церковної організ а ції. Попри активну діяльність Ярослава Мудрого, у середині XI століття п о ширення християнства обмежується безпосередньо Придніпров’ ям, а меж и річчя Оки— Волги і навіть Новгород, як уже відзначалося, майже не було християнізовано 11 . У часи роздроблення Русі князі клопоталися про вкорінення віри Хр и стової у своїх князівствах, тож кожне столичне княже місто ставало м і сійним центром християнства. Київська Русь у цей період утверджувалась у вірі г о ловним чином працею вже свого руського чернецтва. Ченці були самовідд а ними місіонерами. Вони першими проповідували віру Христову в усіх кі н цях нашої стародавньої Вітчизни 12 . Надзвичайно важливу роль у розповсюдженні християнства на Русі в XI— XIII століттях відіграв Києво-Печерський монастир. Заснований св. А н тонієм 1051 р., він став зразком для інших монастирів і мав величезний вплив на руське духовне життя. Аскетичну налаштованість сприйняло й су с пільство. З Печерської обителі брали ченців для ігуменства в інші монастирі та для архієрейського служіння. Вихідці з неї всюди несли дух, устав і тв о ріння її святих подвижників — Якова, Нестора, Симона, Поліка р па 13 . З Києво-Печерського й інших монастирів вийшли знамениті місіон е ри. Так преп. Кукша, смиренний чернець, був проповідником християнства с е ред в’ ятичів * * В’ ятська земля (Хлиновська), історична назва в XII— XVIII столітті терит о рії в басейні верхньої і частини середньої течії р. В’ ятка. З VI-го століття н а селена комі і удмуртами, з X століття також марійцями. Завойовувалась Но в городською республікою. В 1489 р. приєднана до Російської держави (Сов е тский Энциклопедический словарь (далі СЭС). — Москва, 1982, с. 263). , в нинішніх губерніях Орловській, Курській і Калузькій. Він своїми чудесами навернув до Христа багатьох ідолопоклонників, і, разом зі своїм учнем Никоном, прийняв мученицьку смерть 1114 р о ку 14 . Інший Київський чернець — преподобний Герасим (+1147) був місі о нером у суворому Північному краї (біля нинішньої Вологди) і збудував там церкву в Ім’ я Пресвятої Трійці 15 . І таких були сотні. Києво-Печерський м о настир, образно кажучи, став джерелом, яке духовно зрошувало всі землі т о дішньої Русі. Серед чисельного сонму святителів-місіонерів землі Руської почесне місце посідають вихованці Києво-Печерської Лаври священомученик Лео н тій і св. Ісаія. Про Леонтія розповідається, що він просвітив хрещенням місто Ростов і там 1070 року прийняв мученицький вінець. Наступник Леонтія св. Ісаія багато попрацював у Ростовській землі для поширення християнства. Подвижницьке його життя обірвалося 1082 року 16 . Попри труднощі, процес християнізації на наших землях проходив д о сить успішно. Майже водночас із русичами прийняли християнство деякі інші народи, але перебіг християнізації у них був значно повільнішим. Так у Швеції Олаф прийняв хрещення 1008 року, а Церква організувалась остато ч но тільки на соборі в Схенінгені 1248 року; в Норвегії християнство запров а джене Олафом Тригва с соном, сучасником святого Володимира (995— 1001), і Олафом Святим (1015— 1024), але сформувалося тільки в середині XII ст о ліття; в Ісландії християнство прийнято 1000 р., а єпископські кафедри ств о рено лише в 1080— 1115 рр. 17 Отже, в Київській Русі, завдяки активній місіонерській діяльності кн я зів і духовенства, організаційний процес пройшов швидше, ніж в інших сус і дніх країнах. Остаточне зміцнення християнства й організація христия н ської Церкви тут припадають на 2-гу половину ХІ століття. 1.2 Місіонерство в післямонгольський період (XIII – XVI ст о ліття) Монголо-татарське нашестя було народним лихом і державною катас т рофою. Багато міст і сіл лежали в руїнах і згарищах. Значна кількість нас е лення загинула або потрапила в полон. Ремесло, торгівлю, культуру в своїй основі було підірвано. Руські землі потрапили в тяжку неволю і залежність від Золотої Орди. 1 Мати міст руських Київ також став здобиччю монголів. Десятинний храм було зруйновано. Лавру Печерську спіткала така сама доля — багатства пограбовано, ченці — одні загинули від меча, інші вт е кли в ліси. 2 Проте монголи на наших землях не насаджували свою релігію. Вони згодом навіть дозволили проповідування християнства в себе. 1261 року в столиці Золотої Орди Сараї (на нижній Волзі) створено єпископську кафе д ру. Проте діяльність її обмежилася тільки задоволенням релігійних потреб руських колоністів, практично не маючи на меті місіонерства серед місцев о го населення. 3 Були, правда, окремі випадки навернення в християнство с а мих татар. Приміром, племінник хана Берке, під впливом проповіді росто в ського єпископа Кирила, який відвідав Орду, таємно від родичів поїхав у Р о стов і там охрестився з ім’ ям Петро. Пам’ яткою його доброчесності залиш и вся в Ростові монастир на честь св. ап. П е тра і Павла. 4 У монгольський період ще більше поширилося християнство серед н е руських народів. Успіхові місіонерської діяльності серед них значною м і рою слід завдячувати переходу найкращих сил Русі зі зруйнованого Півдня на Північ. Чернецтво тепер поширювалося та будувало свої нові обителі пер е важно в лісах Півночі, де в той час широко розвинулася колонізація нових земель. Висвітлимо діяльність найвидатніших місіонерів монгольського й п і слямо н гольського періодів. У другій половині XIII ст. в Білозерському князівстві серед заволзької чуді * * Чудь — древньоруська назва естів (естонців), а також інших фінських пл е мен на схід від Онезького озера, вздовж рік Онега і Північна Двіна (СЭС. — с. 1493). насаджували християнство насельники Кубенського монастиря, розт а шованого на кам’ яному острові Кубенського озера. Їх випадково виявив там князь Білозерський Гліб. Через бурю на озері князь пристав до острова та з у стрів там 23 пустельників, котрі наверт а ли в християнство чудь і карелів. 5 У тих самих землях через 100 років працював інший проповідник хр и стиянства — святий Стефан, просвітитель Пермського краю. 6 Він був с и ном соборного причетника в Устюзі. 1365 року вступив до Ростовського мона с тиря, де подвизався 13 років. Там вивчив грецьку мову, щоб перекласти Св я те Письмо для зирян (застаріла назва комі). * * Комі вЂ” народ, який проживав на північному сході древньої Русі. На даний час чисел ь ність його приблизно 33 тис. чоловік (СЭС. — с. 607). Він придумав зирянську а з буку й переклав на зирянську мову найважливіші біблійні та богослужбові книги. З благословення Коломенського єпископа Герасима вирушив (у 1370 або 1379) у Малу Перм, аби просвітити язичників-зирян. Самовіддана, повна н е безпек діяльність св. Стефана мала великий успіх. Багато зирян хрестил о ся, і св. Стефана 1383 року було поставлено єпископом Малої Пермі. ** * ** Перм — древньоруська назва в XIII— XVII століттях історичної області від Уральських гір до р. Печори, Ками і Волги, населений народом Комі. Перм Велика — територія суча с ного Комі-Пермського автономного округу. Перм Мала — (Стара Вичегодська) територія сучасної Республіки Комі в складі Російської Федерації (СЭС. — с. 988). Для утв е рдження новонавернених св. Стефан відкривав при храмах училища. Він б у дував церкви, ставив священиків із самих зирян і вів богослужіння зирянс ь кою мовою. Спочив він 1396 року. Проте чимало зирян чинили спротив н а верненню в християнство, тож у XV столітті наступники св. Стефана — Г е расим і Питирим загинули мученицькою смертю. Завдяки натхненній проповіді й високим прикладам святого життя п о движників, які спасалися на Півночі, християнство продовжувало давати свої плоди й серед фінських племен. Недалеко від Карполя наприкінці XIII ст о літті на горі Челні поселився преподобний Кирило й заснував Челмогорс ь кий монастир. Протягом 52 років місіонерської праці він просвітив христ и янством Чудь. 7 1329 року на Валаамському острові Ладозького озера поселився пр е подобний старець Сергій, до котрого невдовзі приєднався інший чернець — преподобний Герман. Завдяки їхній місіонерській праці православ’ я пош и рювалося в Карелії, * * Карели — (самоназва — кар’ яла) — народ, який проживав на Північному Заході Східно-Європейської рівнини; сьогодні це Карельська Автономна Р е спубліка в складі Російської Федерації. яка дуже потерпала від утисків шведських папістів. З а снований преподобними Сергієм і Германом знаменитий Валаамський мон а стир мав великий вплив на християнізацію кар е лів. 8 Наприкінці ХІV століття чернець Валаамського монастиря Арсеній, прибувши на сусідній з Валаамом острів Коневський, де язичники на обо ж нюваному ними камені приносили в жертву коней, хрестив багатьох і засн у вав Коневський мон а стир. 9 На Онезькому озері у ХІV столітті преподобний Лазар, що був родом із Греції, заснував Муромський (Мурманський) монастир. Дикі лопарі * ** Лопарі — лопь, лапландці — так в літературі називають народ саамів. С а ами сьогодні проживають в північних регіонах Норвегії (30 т. ч., 1978), Шв е ції (15 т. ч.) і Росії (1,9 т. ч.). Мова Саамська (СЭС, с. 1151).* с и льно гнобили преподобного, але зціливши сліпого сина їхнього старійшини, Лазар увійшов до них у повну довіру й охрестив б а гатьох. 10 У першій половині ХV століття ченці-місіонери досягли навіть бер е гів Білого моря. Преподобні Саватій (1435), Герман і Зосима, котрі подвиз а лися на Соловецькому острові, заснували 1429 року відомий Соловецький мона с тир, який мав величезний вплив на християнізацію всього північного краю. 11 1439 року Костянтинопольська ієрархія уклала на Флорентійському соборі унію з Римом. 15 грудня 1448 року собор російських єпископів нез а лежно від Костянтинополя обрав митрополитом московським і всієї Русі Р я занського й Муромського єпископа Іону. Наступний собор 1458 року підтв е рдив це рішення. Уряд Литви й Польщі не міг визнати православного митр о полита, котрий жив у ворожій для них державі. Відтоді починається сам о стійне життя двох частин Руської Церкви, причому московські митрополити титулуються «митрополитами всія Русі», а литовсько-руські (українські) — «митрополитами Київськими і всія Русі». Життя двох митр о полій колись єдиної Церкви відтоді проходить в особливих, причому різних історичних умовах. Українська Церква на території Польсько-Литовського князівства г о ловним своїм завданням мала стримування експансії католицизму, а з XVI століття і протестантизму, з Заходу. Північно-східну митрополію на момент проголошення її самостійності історик Покровський характеризує так: «У 1458 році більша половина найдревніших єпархій відійшла під владу Київс ь кого митрополита. Порівняно невеликий заселений простір, зосереджений біля Новгорода, Твері, Ростова, Суздаля, Володимира, Москви і Рязані, ін о родний схід і пустинний південь дістались Москві з її митрополією. На пі в нічному сході їй дістались тундри, ліси й болота, заселені не стільки людьми, скільки звірями». 12 Такий стан митрополії залишався не довго. Внаслідок завоювань тер и торія Росії швидко розросталася. Підкорення нових народів відкривало про с тір для місіонерської діяльності, у результаті якої Московська митрополія ро с ла і територіально, і чисельно. У XV— XVI століттях місіонерська праця продовжувалась у Пермі, яку 1478 року було приєднано до Російської де р жави. У середині ХV століття естафету благовістя від Стефана й Герас и ма Пермських прийняв єпископ Питирим. Він був відомий своєю освіченістю. При його дв о рі вівся літопис. Святий Питирим постійно об’ їжджав край і сумлінно проповідував. 1455 року, як і Герасима, його вбили язичники, а й о го наступником став єп. Іона. Йому вдалося значно поширити віру, наверн у вши до неї князя Великої Пермі. Його стараннями ідолів було знищено, а на їхньому місці будувалися церкви, при яких влаштовувалися училища. Св. І о на преставився 1471 р. 13 Місіонерську працю св. Іони продовжив єп. Філарет (1471— 1501), к о трий проповідував сам пермською мовою. Самовідданим місіонером був св. Феодорит, названий просвітителем лопарів, який у дрімучих лісах біля річки Коли заснував Троїцький монастир (1540— 1550). Тоді місцеве населення почало масово приймати Православ’ я. Був випадок, коли за один день хрестилося бл и зько 2 тисяч чоловік. Ревною місіонерською діяльністю відзначався св. Трифон Печенгс ь кий, або Кольський (народився 1495). У пошуках усамітнення пішов на дал е ку північ за річку Печенгу, де проповідував місцевим племенам з небезпекою для життя. Побудував храм на Печензі на честь св. Трійці, а згодом мона с тир. Помер у 88-річному віці. 14 Помалу язичництво відступало. За свідченням Герберштейна (в 1526) ідолопоклонники ще зустрічались інколи в лісах, але туди постійно вируш а ли місіонери для їх наверне н ня. 15 Після підкорення Казані 1532 р. й Сибіру 1583 р. — значно розшир и лися межі Російської Церкви. У Казані 1555 р. створено архієпископську к а федру, яку займає відомий місіонер св. Гурій (+ 1564) * * Докладно в розділі: «Православна місія У Поволжі». . Широка місіонерська діяльність у Сибіру серед місцевих народностей почалася тільки після утв о рення Тобольської і всього Сибіру митрополії 1620 р. * ** Докладно в розділі: «Тобольська місія».* Місіонерство у другій половині XVI й XVII столітті розглянемо пізн і ше, коли будемо говорити про історію виникнення місій на Поволжі й у С и біру. Саме в цих регіонах на той час зосередилася місіонерська справа Росі й ської православної церкви. А зараз перейдемо безпосередньо до XVIII ст о ліття, аби дізнатись у яких політичних й економічних умовах жила цер к ва, і як ці умови впливали на місіонерську ді я льність. РОЗДІЛ ІІ. УМОВИ РОЗВИТКУ МІСІОНЕРСТВА У XVIII СТОЛІТТІ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ 2.1 Церква і держава у XVIII столітті Аби зрозуміти причини розквіту й занепаду місіонерської діяльності у XVIII столітті необхідно розглянути історичний фон, на якому ця діяльність відбувалася. Століття, яке нас цікавить, було складним і багато в чому траг і чним в історії Російської церкви. Почалося воно з реформ Петра І, серед яких установлення ним державної церковності принципово змінило як відносини між державою та церквою, так і особисте ставлення імператора до церкви на наступні 200 р. існування петровської імперії. 1 Петро повністю нехтує іст о рично встановленим патріаршим устроєм церкви * * Патріарший устрій у РПЦ встановлено в 1589 році. , тобто канонічним устр о єм, і заради «единовластия» завів у Росії поліційну систему так званої «де р жавної церковності», яка виникла під впливом ідей реформації та філософії натурального права й запанувала тоді в державах Західної Європи. Суть її в приматі державної влади над усім, зокрема над релігією та церквою. Ця си с тема відносин між церквою та державою була антиподом ієрократичної си с теми середніх віків: «духовний меч» вона цілком підпорядкувала «мечу сві т ському». 2 Церковна реформа справді була необхідна в Росії, але Петро робив її не для того, щоб допомогти церкві. Скасування патріаршества й відновлення 1701 р. монастирського приказу, * * ** Монастирський приказ — центральна державна установа в Росії в 1650— 1725 р. а згодом, 1721 р., встановлення «духовн о го регл а менту» * * Духовний регламент — законодавчий акт Петра І, який реформував церк о вне управління. Згідно духовного регламенту, церква підпорядковув а лась державі, замість патріаршества запроваджувався синод (Колегіальне упра в ління на чолі з обер-прокурором — предста в ником царя). мало на меті позбутися двовладдя в державі, яке на думку Петра, т а їло в собі патріаршество. За своєю суттю, керівництво монастирського приказу церковно-монастирськими маєтками, було нічим іншим, як справжньою секуляризац і єю, хоч і не доведеною до кінця. Монастирський приказ відав усім, почин а ючи від великих маєтків і закінчуючи простою чернечою мантією та пон о шеним св я щеницьким підризником. 3 Відтоді як «духовний регламент» став законодавчою основою вищого управління російської церкви, остання перетворилася на частину російської держави, а Святіший Синод став державною, а не церк о вною установою. 4 Хоч і намагаються деякі російські історики приписати Петрові «глиб о ке й живе розуміння релігії», але об’ єктивний погляд на цю особистість дає підстави вважати його людиною чужою до релігії. Можна цілком пог о дитися з атеїстом Нікольським Н.М., який писав, що для Петра, зовсім чуж о го до старої доброчесності, церква мала значення тільки як знаряддя влади та як джерело державних доходів. 6 Реформи Петра І в основі похитнули економі ч ну незалежність Руської Церкви; більше того, вони мали приховану тенде н цію до поступової передачі церковних вотчин у руки дворянства й перетв о рення монастирів на установи державного призначення. 7 Найяскравіший осуд поневолення Церкви державою за часів Петра І дали в ХІХ столітті м о сковські слов’ янофіли на чолі з А.С.Хомяковим, а Ф.М.Достоєвському нал е жить влучне визначення стану Російської Церкви, що вона «від Петра І пер е буває в паралічі». І все-таки, хоч як парадоксально, місіонерська справа за Петра І процвітала. Чому так, дізнаємось у н а ступному розділі. По смерті Петра І в 1725— 1727 рр.. престіл посіла його дружина Кат е рина І, вибрана «правительствующими персонами» і гвардією. 8 Вона була некомпетентною в управлінні державою, тож фактичне керівництво взяв на себе А.Д.Меншиков. Зі смертю могутньої особистості Петра в частини оріє н тованої на Захід еліти прокинувся інстинкт фактичного, а слідом і юриди ч ного конституційного обмеження прав м о нарха. Першою спробою такого обмеження було встановлення 8 лютого 1726 р. Сенатом так званої «Верховної Тайної Ради». Хоча в мотивуванні т а кої установи підкреслювалося, що ця рада не є «особлива колегія», що «вона служить тільки для полегшення Її Величності у важкому обов’ язку управлі н ня», насправді це була відверта спроба обмеження монаршої влади. Ніби незначна й формальна тільки реформа функціонування верхо в ної влади підкошувала й без того глибоко зрушену Петром систему відносин держави та церкви. До того часу Священний Синод майже повністю залежав від волі монарха, але завдяки безпосередній залежності, він відкидав усі спроби Сенату чи будь-яких інших Колегій давати вказівки Вищому Церко в ному Управлінню. Тепер між церковною владою та монархом виросла нова структура, — Верховна Тайна Рада. Вона дістала право приймати усно й оголошувати до виконання іменні укази імператриці. Отже, Синод став пі д леглим не безпосередньо миропомазаній, тобто сакральній владі церковного епістілонарха, але колегії не тільки не миропомазаній, а й не повністю пр а вославній, позаяк у Верховну Таємну Раду входила і протестантська постать бар о на Остермана. 9 Катерина І та її оточення, очевидно, вже зрозуміли необхідність р і шуче розсіяти сумніви стосовно належності царя до Православної Церкви, які в и никли після реформ Петра І й під враженнями неправославних творів Фе о фана Прокоповича. У своєму заповіті 1727 р. Катерина І написала: «Н і хто ніколи не може володіти російським престолом хто не грецького зак о ну». 10 1727 р. місце померлої цариці Катерини І зайняв син нещасного цар е вича Олексія 12-річний Петро II. Юний монарх і його оточення були наст і льки тісно пов’ язані з консервативною церковно-опозиційною «старорус ь кою» партією, що в його православності не могло бути й тіні сумніву. 11 Пе т ро ІІ помер у січні 1730 р. до своєї коронації в Москві, не залишивши запов і ту. Він був останнім по чоловічій лінії з роду Романових і останнім царем, похованим у Московському Архангельськ о му соборі. Якщо в православності Петра II не було серед народу сумнівів, то ці л ком інакше було з імператрицею Анною Іоанівною * * Анна Іоанівна (1693— І740), російська імператриця, племінниця Петра, Г е рцогиня Курляндська з 1710 р. Возведена на престіл Верховною Тайною Р а дою. Фактичним правителем при ній був німець Е.І.Бірон. (1738— 1740). Її було в и дано заміж за протестанта герцога курляндського, тож вона майже 20 років провела в німецько-протестантському оточенні. Не дивно, що вже в перших параграфах так званих кондицій * ** Кондиції — обмежувальні умови для Анни з боку Верховної Тайної Ради.* 1730 р. від Анни вимагалося сповідувати православну віру й розповсюджувати православ’ я. 12 Анна була постійно з а непокоєна настроями духовенства, і не раз у своїх указах вимагала від цер к ви щорічних молебнів за своє «боговгодне правління». Її таємна канцелярія жорстоко переслідувала всіх духовних осіб, котрі не правили таких моле б нів. Крім того, все духовенство зобов’ язане було письмово присягнути на в і рність імператриці. 13 Десять років тривало панування в Росії придворних н і мців. Держава й церква жили в постійному страху доносів і жорстоких г о нінь. А двір п о топав у розкошах і вів веселе й розпутне життя. Становище церкви за часів Анни так змалював проповідник при Єл и заветі Новгородський архієпископ Амвросій Юшкевич: «На благочестя і віру нашу православну наступили, але таким чином, ніби вони не віру нашу пр а вославну, а непотрібне і дуже шкідливе для християнства марновірство в и корінюють. О, яку велику кількість під таким приводом людей духовних, а найбільше вчених, знищили, монахів порозстригали й перемучили. Спитай за що. Іншої відповіді не почуєш, крім цієї: марновір, ханжа, лицемір, нічого не вартий. Це ж усе робили з такою хитрістю і задумом, щоб зовсім в Росії зн и щити священство православне і завести свою ново видуману безпопівщ и ну». 14 Нестриманість рано зруйнувала здоров’ я імператриці Анни, і вона п о мерла 1740 р. залишивши престіл синові своєї племінниці Анни Леопольді в ни та Брагуншвейгського принца Антона, щойно народженому Іоанові А н тоновичу. Оскільки новонароджений імператор не міг сам управляти, то р е гентом до його повноліття Анна призначила Бірона, котрого до того часу за бажанням Анни було обрано герцогом Курляндс ь ким. 15 Але змордована Біроновським терором Росія не могла його більше т е рпіти. Її погляд звернувся до несправедливо забутої та ні на що не претенд у ючої дочки Петра І Єлізавети. У листопаді 174І р. вона погодилася на підг о товлений безкровний переворот. Його найтрагічнішою жертвою став юний Іван Антонович, ніби живим похований у казематах Шліссельбурга на цілих два десятки років і врешті-решт уб и тий там. 16 У маніфесті з нагоди сходження на престіл імператриці Єлизавети (25 жовтня 1741 р. — 25 грудня 1761) немає жодних запевнень у її належності до православ’ я. 17 Цій «другій Пульхерії» та захисниці церкви, як назвав її Ро с товський митрополит Арсеній Мацієвич, не було потреби доводити свою правовірність, настільки її церковність і відданість Церкві були очевидними кожному її сучасникові. 18 Правління Єлизавети було правлінням її сановників, наближених і з і браних нею в сенаті. Довіряючи своїм наближеним, Єлизавета не вбачала в такій діяльності сенату загрози для своєї особистої влади. Серед наближених до цариці особливо виділялися графи Розумовські (Олексій і Кирило Григ о ровичі) з українських козаків. Старший Олексій таємно повінчаний з імпер а трицею. Він користувався своїм становищем дуже помірковано, нікому не чинив зла й не втручався в управління державою. Молодший, Кирило, здобув хорошу освіту за кордоном, був президентом академії наук і, крім того, гет ь маном України. 19 Смерть Єлизавети принесла нові випробування церкві. Правління Єлизавети слушно називали ліберальним, але тільки тому, що в о на (імператриця) була веселої та зговірливої вдачі. Великих державних цілей перед собою не ставила, а державні справи гальмувала, то забуваючи про них, то під якимось приводом відкладаючи. Після короткого піврічного правління слабкого на розум Петра ІІІ 1728— 1762 рр.. з герцогів Гольштинських, скинутого з престолу царською гв а рдією та вбитого, почалося 34-річне правління його дружини, — дочки ген е рала прусської служби, принца Ангальт-Цербтського, Катерини ІІ (28 червня 1762 р. — 6 листопада 1796 р.). Вона була представницею на Російс ь кому престолі так званого «освіченого абсолютизму». 20 Хоча вона полюбл я ла заявляти себе вірною дочкою церкви, захисницею православ’ я, та наспр а вді була нерелігійною. Вона дотримувалася деїстичних поглядів, п о ширених у Європі у «Вік просвіти»; листувалася з Вольтером, Дідро, хоча їхніх кра й ніх поглядів вона, принаймні на словах, не поділяла. Атеїстові Дідро в о на писала: «Радію, що належу до числа безумців, котрі вірять в Бога». Суча с ник Катерини ІІ князь М.М.Щербатов сумнівався в цьому; він писав: «Чи має в о на віру в Закон Божий? Якби й не мала, то сам закон міг би виправити її се р це й наставити стопи її на шлях істини. Але ні, упоєна безглуздим чита н ням нових письменників Закон християнський зовсім не шанує». 21 В основі її поглядів на відносини між Церквою та державою лежала, як і в Петра І, гостра неприязнь до католицької території «двох мечів»; вона в и знавала тільки якнайширшу залежність Церкви від держави. На релігію вона дивилася винятково з політичної точки зору й визнавала за нею слу ж бове значення — значення морального засобу, необхідного державі для управлі н ня простим народом. Розглядаючи релігію як політичну силу, яка за певних обставин може бути небезпечною для верховної державної влади, Катерина II прагнула позбавити Церкву та її представників можливості діяти всупереч із поглядами уряду. 22 За Катерини II церковна реформа Петра І стабілізувалась у формі ст а лої системи державної церковності. Серйозною перешкодою на шляху ост а точної побудови цієї системи спочатку стала справа митрополита Арсенія Мацієвича (1763) * * Арсеній (Мацієвич) — митрополит Новгородський, українець. За вираж е ний протест проти секуляризації при Катерині ІІ його засилають в далекий скит. В 1707 р. позбавляється чернечого сану і заточується в фортецю м. Р е вель, де і помирає, під іменем Андрія Брехунця (1772 р.). , але перепону цю Катерина хитро усунула, вдавшись до фальшивих звинувачень. Після цього церковне управління опинилося повн і стю в руках імператриці. Тепер, після своєї перемоги, вона вже не боялася Церкви, сили якої підірвала церковна реформа Петра І, а надто постійний тиск на неї з боку світської влади при Анні Іванівні. За словами сучасників, страху перед можливою б о ротьбою «двох влад» уже не було. 23 2.2. Російські імператори та їхнє ставлення до місіонерської діял ь ності у XVIII столітті Місію серед нехристиянського населення Росії у ХVІІІ столітті не м о жна розглядати як чисто церковну ініціативу. Значною мірою вона скеров у валася державою і, зокрема, російськими імператорами, котрі ставили п е ред Церквою конкретні завдання в рамках своєї внутрішньої політики. Осо б ливо це стосується Петра І. Задумавши збудувати могутню імперію, цар потреб у вав великої кількості вчених людей для виконання різноманітних фу н кцій, зокрема для місіонерської справи. Таких людей у Росії пр а ктично не було ні серед цивільного населення, ні серед духовенства. Московське дух о венство до приєднання Української Церкви 1686 р. не тільки жило часами початку поширення християнства на сході Європи, а й користувалося здеб і льшого християнською літературою ще ХІІ столі т тя. 1 В «Истории Русской Церкви под управлением Святейшего Синода» про освіту «великоруського» духовенства цього періоду сказано так: «Зі священиків не багато було таких, котрі могли б напам’ ять проповідувати д о гмати й закони Святого Письма. За освітою священики стояли не на більш високому рівні ніж паства. І пастирі, і паства навчалися в одних шк о лах, які були при церквах, де єдиним учителем був дяк, уся освіта котрого обмежув а лася вмінням грамоти. Вільне читання було достатнім цензом для отримання священицького сану. Хто вмів читати й писати, від того не в и магалося вже подальшого навчання». 2 Не дуже відрізнялись у цьому від духовенства й а р хієреї. Такий рівень освіти був непридатним для корінної перебудови всього суспільства. Цар Петро І досить швидко зрозумів значення України, як баг а того джерела культурних сил і засобів, яке і перед тим, його батько та брат використовували у справі долучення відсталої Московщини до європейської освіти й ученості. Тому Петро І широко залучив українців собі на допомогу, головним чином із духовного стану, не тому, що надавав великого значення Церкві й побожності в житті держави та громадянства, а з тієї простої пр и чини, що духовні верстви за тих часів продовжували бути головними репр е зентантами освіти й культури. 3 Київська Академія та інші навчальні заклади України * * Крім Київської Академії відомими школами на Україні були в цей час ще Харківський і Чернігівський Колегіуми. в першій пол о вині ХVІІІ століття випускають велику кількість освічених людей і забезп е чують Росію висококваліфікованими діячами на духовно-просвітницькій н и ві. Випускники займають місця вчителів і наставників духовних шкіл, об і ймають різні ц е рковно-ієрархічні посади в Росії. Наскільки заангажованими були представники «київської науки» не лише в культурно-релігійному, а й у політичному житті Московської держави в той період, можна бачити вже х о ча б із того, що «всі найважливіші переклади зі стародавніх мов, усі визначні трактати про догмати віри, усі проповіді, більша частина поетичних творів на прославлення перемог і знатних, театральні п’ єси — усе це писалося вч е ними малоросами або під їх безпосереднім нагл я дом». 4 До цього можна додати, що й уся місіонерська справа, принаймні 3/4 ХVІІІ століття, велася «вченими малоросами або під їхнім безпосереднім н а глядом». Серед усіх вінценосних осіб Росії ХVІІІ століття найбільшої уваги місі о нерській справі надав Петро І. Ще 1696 р. цар, обговорюючи з патріархом організацію шкіл для духовенства, особливо підкреслив, що духовенство м о сковське малограмотне, що немає кому просвітити татар, мордву, черемисів і людей інших племен, які не знають Господа Творця. 5 Отже, Петро І цим пі д креслив необхі д ність підготовки місіонерів для просвіти нехристиянського населення Росії. П е реконавшись у неспроможності Російської церкви надати необхідних йому л ю дей, він 1700 р. спеціальним указом звелів Київському митрополитові Варлааму (Ясинському) знайти з учених ченців на Тобольс ь ку митрополичу кафедру когось для ведення місіонерської діяльності. 6 П о чинаючи з цього указу, протягом найперших років ХVІІІ ст о ліття цар робив настільки часті виклики київських вчених монахів, зокрема й наставників Академії, що вона почала відчувати неабиякі тр у днощі стосовно заміщення посад. Тодішній головний начальник Академії — київський митрополит В а рлаам Ясинський * * Варлаам Ясинський — митрополит Київський з 1690 по 1707 рр.. у колі близьких йому людей не приховував своїх побо ю вань щодо Київської Академії, яка мусила відпускати від себе найбільш о б дарованих і необхі д них для неї самої вихованців. 7 Попри війну зі шведами, Петро І не забував і про справу місіонерства. З одного боку, він продовжував московську традицію винагороди за хреще н ня, а з іншого — згідно зі своїм характером, намагався форсувати християн і зацію окраїн. 1706-го й 1710 року він видає укази Тобольському митропол и ту Філофею Лещинському, якими зобов’ язував його силовими методами хр е стити туземців. 8 Указом від 3 листопада 1713 р. Петро І в ультимативній ф о рмі сповіщає татарських мурз (поміщиків) колишнього Казанського цар с тва про те, що дає їм півроку для переходу в православ’ я, погрожуючи іна к ше конфіскувати маєтки. Певне, цей указ не було виконано й Петро 1715 р. в и дає ще один подібний указ. 9 1720 р. видано указ про звільнення новохрещ е них від подушного податку мінімум на 3 роки, а також про зниження і н ших податків. 10 По смерті Петра І, у неспокійний період «временщиків» (1725— 1741) занепадає місіонерська справа. Відзначити можна хіба що відправлення при імператриці Катерині І нової духовної місії в Пекін 1726 р. і маніфест імп е ратриці Анни Іва- нівни від 17 березня 1730 р., який вимагав від Святійшого Синоду п о силити місіонерську діяльність серед старовірів й інородців-язичників, але без нас и льства. 11 Імператриця Єлизавета після сходження на престіл узяла активну участь у поширенні християнства. Вона підтвердила указ Петра І від 2 ли с топада 1722 р., не брати рекрутів з новонаверених. Втішена наверненням б а гатьох магометан і язичників у Казанській і Нижньогородській губерніях, маніфестом від 1743 р. Єлизавета оголосила свою волю так и ми словами: «Усі, хто прийняв і збирається прийняти хрещення, звіл ь няються від мурз-панів своїх; усім тим, хто проживає в кріпацтві в поз и кодавців в оплату буде зараховано службу позикодавцю з оцінкою ко ж ного року по 5 рублів. Там, де живуть християни разом із мусульманами, щоб зберегти чистоту віри в новохрещених і не піддавати їх гіркій участі переселення в інші місця, зас е лені християнами, наказано було зламати усі меч е ті». 12 Політика віротерпимості Катерини ІІ викликала великі зміни в місі о нерській праці. Вже її перше розпорядження у цій сфері окреслило тенденції пізн і шіх документів. 23 січня 1763 р. імператриця була присутня на засіданні сенату, де розбиралися скарги новохрещених на зловживання рекрутчини. 20 лютого 1764 р. Катерина дала Сенатові таке розпорядже н ня: 1) Скасувати Контору новохрещенських справ; 2) Зберегти школи для новохрещених за умови, що дітей приймат и муть туди тільки з волі батьків і без примусу; 3) Підпорядкувати місії винятково керівництву відповідних єпархіал ь них архієреїв, котрі повинні мати всього 13 міс і онерів... Цих місіонерів було розподілено так: у Казані вЂ” 3, у Тобольську, І р кутську, ТамбоⳠ— по 2, у Нижньому Новгороді, В’ ятці, Рязані й Астрахані вЂ” по одному 13 . В «Наказе» 1767 р. вона забороняє впливати на іновірних шляхом ти с ку чи винагород: «У такій великій державі... було б дуже шкідливим для сп о кою та безпеки громадян забороняти чи не дозволяти різні віри. Гоніння людські уми дратує, а дозвіл вірити, згідно свого закону, пом’ якшує найтв е рдіші серця й відводить від закоренілої впертості, гасить суперечки, супр о тивні спокою держави, єдності гр о мадян». 14 Усі наступні укази Катерини ІІ, пов’ язані з іновірцями, були в т а кому ж дусі. На скаргу Казанського митрополита в сенат, що тат а ри-магометани збудували дві мечеті неподалік православного храму, Катерина написала г е неральному прокуророві Сенату: «Як Всевишній Бог на землі терпить усі в і ри, народи та сповідування, то і Її Величність за тими ж правилами, поді б но до Його святої волі, й усім чинити наказує, бажаючи тільки, щоб між підд а ними завжди любов і злагода царствували». Крім цього імператриця підкре с лювала, що церковні ієрархи не повинні протидіяти цивільній владі, комп е тенція якої простягається й на іновірців. 15 Уся фальшивість Катерини ІІ, як доброї цариці й матушки-Росії пр о явились у справах митрополита Ростовського Арсенія Мацієвича й Тобол ь ського митрополита Павла Коню ш кевича. 2.3 Напрями місіонерської діяльності РПЦ Протягом ХVІвЂ” ХVIII століть Росія перетворилася на багатоконфесі й ну імперію, де в остаточному результаті православне населення вже не було в абсолютній більшості. Розростання державної території відбувалося, беручи розташування Московської держави ХVІІ століття як початкове, у трьох напрямках: на з а хід, на південь і на схід. Рух на кожному з цих напрямків ставив перед цер к вою нові завдання. Тільки просування на північ вже завершилось у ХV ст о літті на берегах Білого моря (див. Місіонерство в XIII— ХVІ століть). Осо б ливо гостро постала проблема місіонерства в нових єпархіях Поволжя й С и біру, які разом з православними російськими громадами включали й терит о рії з іновірним населенням. У ХVІІІ столітті, розміри багатьох єпархій б у ли обернено пропорційними до кількості їхньої православної пастви. 1 Нові т е риторії з їх етнічним, мовним та релігійно-змішаним населенням спонук а ли Церкву до необхідності місіонерської діяльності серед язичників і мусул ь ман. Опорними пунктами для такої роботи на цьому величезному просторі могли служити тільки маленькі, далекі одне від одного поселення правосл а вного люду. 2 Всупереч бажанню уряду, навернення в православ’ я, яке, осо б ливо з ХVІІІ століття, мало служити державно-політичним цілям, відбувал о ся повільно. Що далі Російська держава розширювалася на схід, за Урал, і на південний схід, то складнішими ставали етнічні й релігійні умови для місі о нерства серед багатонаціонального населення, яке сповідувало шаманізм, і с лам, бу д дизм-ламаїзм. З якими ж народами й вірами зустрілися українські місіонери у ХVІІІ столітті на Поволжі й у Сибіру? Серед підкорених народів Поволжя було чимало язичників. Навернення їх більш-менш успішно проводилося з самого початку заснування Казанської єпархії, але завершилося, в основному, лише в 60-их роках ХVІІІ століття. Відносна легкість переходу в християнство чувашів, марі, мордви, у д муртів пояснюється тим, що їхнє язичництво було розвиненою формою пол і теїзму. У ньому сформувалася класифікація богів за ступенями. Верхній ст у пінь в ієрархії богів займав верховний бог, «верховний» б і льше за назвою, ніж за атрибутами влади. У їхньому політеїзмі були присутні риси монотеї з му, притаманні християнству й ісламу. Це було багатошарове язичництво, у якому поруч з ієрархією богів уживався величезний пласт стародавніх вір у вань та обрядів. ЦІ все-таки язичництво народів Поволжя було відносно ціл і сним комплексом політеїстичних поглядів та обрядів зі специфічними етні ч ними рисами. В історичних умовах, які склалися після середини ХVІ століття в Сер е дньому Поволжі, язичництво чувашів, марі, мордви, удмуртів не могло зб е регти свою попередню самостійність і нейтралітет, у зв’ язку зі впливом на нього християнства й ісламу. За провидінням Божим, здійснювана Церквою християнізація цих народів не йшла врозріз із глобальним процесом розви т ку релігії загалом, і еволюції релігійних поглядів язичників Поволжя зокр е ма. З появою «світових» релігій кордони національних релігій звужувались, помалу вони втрачали свій етнічний вигляд. Певною мірою цим можна поя с нити, чому християнізація язичницьких народів Поволжя проходила шви д ше, хоча й розтягн у лася на кілька століть. 3 Зовсім інакшою була ситуація з мусульманами. Найбільшим народом Поволжя були татари, котрі жили в Казанській, Самарській, Симбірській, Сар а товській і Астраханській губерніях і сповідували іслам у його сунітській різн о видності ( Сунізм одна з двох (разом з шиїзмом) течій ісламу. У країнах розп о всюдження ісламу прихильника Сунніхму, суніти, складають більшість (крім Ірану, Південного Іраку, Йєменської Арабської республіки). Разом з К о раном в и знають суну. При вирішенні питання про вищу мусульманську владу спирают ь ся на згоду всієї громади, на відміну від шиїзму, який визнає ішами-халіфами тільки Алідів, тобто нащадків халіфа Алі та Його тітки Фатіми, дочки Мух а меда ). 4 Для татар-мусульман іслам був вірою, яка вкоренилася в їхній свідомо с ті. Весь спосіб їхнього життя будувався на законах шаріату. * * Шаріат — зведення мусульманських правових і теологічних нормативів, проголошених ісламом вічними незмінними. Традиційна релігія та історичне минуле давали татарам особливу силу для опору християнству й русифікації, тому православна місія в Поволжі була завжди скерована передусім на просвіту татар і на боротьбу з ісламом, який виховував і підтримував у татар почуття самостійності та згуртованості. 5 Крім татар, на Поволжі сповідували і с лам Башкири, котрі прийняли його в ХVІ столітті. Башкири належать до тюр к ської етнічної групи. Вони кочували по-обидва боки південної частини Уральського хребта. Коли російська кол о нізація в південно-східному напрямку пер е йшла Каму й у 1-й половині ХVІІІ століття досягла району Оренбурга, російська адміністрація почала прав о славну місію серед башкирів. Прагнення уряду примусити башкирів до ос і лості призводило до їхніх чисельних повстань. Вел и ке повстання 1755 р. придушили за допомогою війська. В лавах повстанців Пуг а чова було дуже багато башкирів. До кочівників належали й калмики. Вони сповідували буддизм у його ламаїстській різновидності. У 60-их роках ХVІІІ століття калмиків остаточно підкорила російська адміністрація, але більша частина з них не погодилася з новими порядками й пішла в Середню Азію. Під час переходу через Волгу близько 5000 сімей було відрізано російськими військами від основної маси, й відтоді вони кочували в степах між Во л гою, Доном і Камою. 6 У тому ж регіоні проживало плем’ я чувашів, яке вважалося нащадк а ми волзьких булгар. За мовою вони належали до тюркських народів. Їхня р е лігія — шаманізм з великим домі ш ком ісламу. Усі народи Сибіру в племінному відношенні поділялися на три гол о вні групи: фінську, монгольську й тюрксько-татарську. Фінські племена — вог у ли, остяки й самоїди зосереджувалися на Північному заході. Південь і схід Сибіру заселяли чисельні монгольські племена — киргизи, калмики, б у ряти, тенгуси, якути, чукчі, коряки, камчадали й різні приамурські племена, а в З а хідному й Південно-Західному Сибіру — багато татарських племен. 7 С е ред чисельних племен Сибіру панувало три форми релігії: шаманство, лам а їзм і магометанство. Прихильниками шаманства * * Шаманство (Шаманізм) — особлива форма вірувань і культу. Для нього х а рактерні наступні риси: широкий круг анімістичних вірувань (тобто віра в існування душ і духів та в можливість спілкування людини з ними); служ и телі культу здатні публічно доводити себе до екстатичного стану і тим самим впливати на оточуючих, створюючи в них містичний настрій особливий р и туал камлання коли шаман в стані екстазу викрикує безглузді фрази або сл о ва і витворює різні тілесні рухи, що мають, нібито, священний смисл; осо б ливий ритуальний інвентар — бубен, погремушки, специфічний головний убір для пристрашення і т.п. Віруючі приходили до шамана з метою вилік у вання хвороб, забе з печення успіху в промислі та інше. у ХVІІвЂ” ХVІІІ століттях були вогули, остяки, самоїди, західні буряти, якути, хакаси, тофалари, ханти, ма н сі, шорці, Ненці, чукчі. Буддизм * * Буддизм не признає творця і творіння, але вірить у вічність, і в круговий рух і зміну всіх явищ, признаючи безсмертя душі, буддизм вчить про її перес е лення, котрі здійснюються в побутовому порядку: спочатку вона втілюється в тварин, потім в людину, генія “будисатву” і вкінці досягає останнього пу н тку нірвани, де вічний спокій і де закінчується переселення. у вигляді ламаїзму, сповідувало нас е лення Бурятії і Туви. У Західному й Південно-Західному Сибіру татарські племена були мусульманами. 8 Навіть загальний огляд показує, яке розмаїття етнічних і релігійних відносин у Поволжі й Сибіру українські місіонери м у сили обов’ язково враховувати у своїй праці. Ще одним негативним явищем, яке перешкоджало місіонерам на нових територіях, був розкол старообрядниц т ва. * ** Старообрядцтво — сукупність релігійних груп і церков в Росії, які не пр и йняли церковну реформу 17 ст. і стали в опозицію до офіційної православної церквт. Старообрядці діляться на ряд течій (поповці, безпоповці, біглопоп о вці) і толків.* Розкол був глибокою болючою раною на тілі Руської Церкви, так і не загоєною протягом усього синодального періоду. Переслідувані державою та церквою розкольники переселилися на нові землі Поволжя й Сибіру. Борот ь бу з розколом Церква поставила в основу всієї місіонерської діяльності, ро з порошуючи майже безплідно всі сили й випускаючи з уваги інші важливі з а вдання пастирського сл у жіння. Це становище ще більше ускладнювалося тим, що в конфлікт Церкви з розкольниками, переслідуючи власні політичні вигоди, втручалася держа в на влада, яка дуже швидко почала відігравати тут провідну роль. У результ а ті місіонерську діяльність Церкви серед розкольників було дискредитовано, а церковний авторитет підірвано. Впертий спротив розкольників сприяв також виникненню сект та їхньому широкому розп о всюдженню. РОЗДІЛ ІІІ. Українські православні місіонери у Поволзькій місії 3.1 Початки місіонерства у Середньому й Нижньому П о волжі У першій половині ХVІ століття Казанське ханство загрожувало Росі й ській Державі на південно-східних кордонах. Воно виникло в ході роздро б лення Золотої орди на декілька самостійних ханств. На початку 20-х років ХV ст. виникло Сибірське ханство, Велика Орда, 1438 р. — Казанське ханс т во, 1443 р. — Кримське ханство, у 1426— 1440 рр. — Ногайське й Узбецьке ханства 1 . Розпад Золотої Орди не зупинив нападів на російські землі. Як Україна зазнавала спустошення й поневолення десятків тисяч людей з боку кримського ханства, так Росія потерпала від казанського ханства. З 1551 р. в Казані томилося близько 100 т и сяч росіян. 2 Визволення бранців і боротьба проти ворогів християнства були, втім, не головною причиною початку війни. Підкорення Казані й Астрахані спр и чинено життєво важливими для існування й розвитку Російської держави г о сподарчими, торгівельними й зовнішньо-політичними інтересами. Волзький шлях був умовою подальшого підйому економіки. Казанське й Астраханське ханство були серйозною перешкодою на шляху торгівельних експедицій р о сійських купців на схід. Тому Москва рано чи пізно розпочала б військову кампанію для захоплення стратегічно важливої території. Тільки після п’ ятого походу російське військо підкорило м. Казань і приєднало середнє Поволжя до Росії. За наказом Івана ІV Грозного (1530— 1584) перший похід відбувся 1545 р., але він мав характер воєнної демонстрації. Походи 1547— 1548, 1549— 50 були безрезультатними. Лише 1552 р. облога та штурм Казані (2 жовтня) заве р шились успіхом 3 . 1556 р. московська рать захопила м. Астрахань, де сиділи тоді слабкі ногайські хани. Відтоді все Поволжя (Верхнє, Середнє й Нижнє) опинилося під контролем Москви. 1555 р. митрополит Московський Макарій скликає черговий собор, де було поставлено питання про створення єпископської кафедри в новоприє д наній К а зані. Першим Казанським архієпископом став архімандрит Гурій, виходець із боярського роду Руготиних. У юності на нього звели наклеп і й о го кинули у в’ язницю, де від повністю віддався молитві. Звільнений чуде с ним чином, він прийняв постриг у Йосифо-Волоколамському монастирі, а потім на соборі 1555 р. через жеребкування обраний на Казанську Кафедру. 4 Помічниками святителя Гурія були двоє архімандритів: Герман і Варсан о фій. Обидва згодом удостоїлися єпископського сану й були канон і зовані. Держава була зацікавлена в наверненні іновірців у християнство. Ві д пускаючи в Казань, цар Іван Грозний дав святителю Гурію інструкцію, дат о вану травнем 1555 р. Інструкція — перший в історії Росії наказ верховної влади з питання про християнізацію неруських народів. Вона містила осно в ні положення стосовно організації та напрямів місіонерської діяльності. Зокр е ма в ній говориться: «Архієпископові татар до себе привчати і приводити до хрещення любов’ ю, а страхом їх до хр е щення не приводити». 5 Ще до прибуття святителя Гурія та його помічників здійснювалася м і сіонерська діяльність на щойно завойованій території. Вивчення початкового етапу християнізації татар, чувашів, марі, мордви, пов’ язано з великими тр у днощами, оскільки джерела сповіщають неконкретні дані. Але те, що в тод і шніх текстах часто зустрічається термін «новохрещені», достеменно сві д чить, що хрещення відбулося над певною частиною населення цих народів відразу після завоювання. З жителів колишнього ханства в першу чергу охрестились особи ханського роду. У Ніконовському літописі від 1553 р. г о вориться, що в січні того року було охрещено немовля Утемиш-Гірей, син Сафа-Гірея, названий Олександром. У лютому того ж року Едігер, полон е ний останній казанський хан, охрестився з ім’ ям Симеон. В одному зі спи с ків у «Сказании о царстве казанском» говориться про хрещення «мнозі нев і рних» 1552-го — першого року московської влади в Казанському краї. Організованого характеру місіонерська діяльність набуває з приходом у Казань святителя Гурія та його помічників. У першу чергу вони зайнялися влаштуванням монастирів. Ще до їх приходу було засновано в Казані Зила н тів монастир на місці поховання російських воїнів, котрі загинули при її штурмі. 1555 р. архімандрит Герман у м. Свіяжську заснував Успенський Б о городицький монастир, а архімандрит Варсановій 1556 р. в Казані вЂ” Сп а со-Преображенський монастир. Для чуваського населення 1556 р. будується Чебоксарський Троїцький монастир. У 2-ій половині ХVІ століття в Казані діяла Спасо-Преображенська-Геронтіє-Володимирська пустинь; Федоровс ь кий-Троїцький (чоловічий), приписаний до Спасо-Преображенської; Іоа н но-Предтеченський (чоловічий) в Казані; Іоанно-Предтеченський (жіночий) у Свіяжську. 6 Для організації місіонерської справи в Казань направили необхідну к і лькість духовних осіб. Штат архієпископа Гурія складався з 31 чоловіка; у Спасо-Преображенському монастирі було 15 братських келій і келія архім а ндрита; можна припустити, що в монастирі мешкали 16 монахів, з котрих було не менше 1 / 3 ієромонахів та ієродияконів. У Казані церков із монасти р ськими було 20, священнослужителів при них, не враховуючи ченців, 35 ч о ловік. Очевидно, загальна кількість священнослужителів м. Казані в 60-их роках ХVІ століття доходила до 45 чоловік: 35 священиків і близько 10 че н ців. У Свіяжську разом з монастирськими було 9 церков, священнослужит е лів при них 23. Чорного духовенства у двох монастирях 79 чоловік: 63 чол. у Богородице-Успенському монастирі, 16 — у Троїцькому. Таким чином, на 4000 жителів Свіяжська та 15 тис. у Казані, з котрих 11000 були росіяни, б у ло набрано 78 священнослужителів. 7 Із цих даних видно, що основну кіл ь кість духовенства було розміщено в монастирях, покликаних стати опорними пунктами християнської проповіді. З благословення Святителя Гурія мешканці Зілантієвського монастиря з раннього віку готували майбутніх місіонерів. Це була перша місіонерська школа в Росії. У Спасо-Преображенському Казанському монастирі відкрили школу для дітей місцевого населення, де їх навчали початкової грамоти. 8 Святитель Гурій і його помічники були ревними місіонерами. Як дізнаємося з листа м и трополита Гермогена, у результаті їхньої діяльності хрещено декілька тисяч іновірців. У 70-ті й у першій половині 80-х років ХVІ століття справа Християн і зації на Поволжі вповільнюється. Зайнятість уряду Івана ІV «опричними п е ретрясками», Лівонською війною та складним становищем у Поволжі в зв’ язку з повстаннями 1571— 1573 рр. і 1582— 1584 рр., а також зі спробами втручання в «казанські справи» Криму й ногаїв зумовили занепад місіоне р ської діяльності. Перша хвиля християнізації спала. Картина християнізації змінилася під час пастирства Казанського ми т рополита * * При встановленні Патріаршества в 1589 р. було прийнято, щоб у «великому Руському царстві» було крім патріарха, чотири митрополити, шість архієп и скопів і вісім єпископів. Казань з цього часу стала митр о поличою кафедрою. Гермогена (1589— 1612), (з 1606-го до 1612 р. Патріарх Всеросі й ський). Охрещені в 50— 60-их рр. почали повертатись у попередню віру та до її звичаїв. Відступництво набрало масштабів, які загрожували новим занеп а дом усього місіонерства. Хвиля відступництва охопила, головним чином, н о вохрещених селян, але не обминула й новохрещених службовців і татар. М и трополит Гермоген 1592 р. пише лист до Івана ІV, змалювавши стан христ и янізації в його ми т рополії. Цар видає грамоту воєводам у Казані, яка була відповіддю на лист митрополита. Грамота від 18 липня 1593 р. була жорс т кою та мала за мету зупинити відступництво за допом о гою суворих заходів. У ХVІІ столітті монастирі, як і раніше, були опорними пунктами п о ширення християнства серед іновірців. До вищезгаданих монастирів у К а занс ь кій митрополії додалося ще 30 у таких містах, як Чебоксари, Цивільськ, Ядрино й інших. Більше серед інших народів християнізувалась мордва. Енергійну місіонерську діяльність серед мордви проводили монахи Алати р ського Троїцького монастиря. Етнічна особливість Мордовського краю в ХVІІ столітті також сприяла наверненню до християнства: інтенсивно пер е селене російське населення було в тісних взаєминах із мордвою. Іст о рик-етнограф А.А.Гераклітов про арзамаську мордву писав: «Уже найдавніші д о кументи, які говорять про склад населення Арзамаського повіту, гов о рять про те, що в деяких селах разом із мордвинами жили й російські «бор т ники» і, таким чином, нас е лення цих сіл є віддавна змішаним». 9 Джерела дають підстави стверджувати, що мордва в першій половині ХVІІ століття, особливо арзамаська й нижньогородська почасти піддалася християнізації. Констатується слабке проникнення християнства в південні райони Мордви. Відзначається активна місіонерська діяльність монастирів, яка зустрічала жорсткий спротив. 10 Є поодинокі відомості про хрещення т а тар, чувашів, марі, удмуртів. Собор 1666— 1667 рр. ухвалив постанову про місіонерство в Росії. Сх і дні патріархи відзначили недостатню кількість єпархій, слабкість і відсу т ність архієрейського нагляду, повну відсутність місіонерської діяльності с е ред язичників і залишки язичництва серед самих руських. Відразу після с о бору було відкрито дві єпархії: Вятську єпархію 1688 р. і Нижньогородську — 1672 р. У Нижньогородській опинилися марійці, чуваші, мордва, татари. Крім Нижнього Новгорода в останню ввійшли Алатир, Курмиш, Ядрин із повітами. 11 З початку 80-х років урізноманітнилися засоби державної влади стос о вно хрещення іновірців. Так уряд царя Федора Олексійовича видає указ від 16 травня 1661 р. про хрещення мордви. Указ стосувався й інших нехрещ е них народностей Поволжя. У ньому говорилося: «Мордві сказати, щоб в о ни... хрестились усі. І якщо хрестяться, то матимуть пільги на всі податки протягом шести років. А якщо не захочуть хреститися, то сказати їм, що б у дуть віддані у вотчини до нехрещених мурз і татар»... 12 Указом від 21 травня 1680 р. за хрещення романовські мурзи й татари звільнялися від державної служби на три роки, їм поверталися відібрані р а ніше маєтки й вотчини і вони призначалися сотниками у царя. Крім указу цар Федір Олексійович видав грамоту від 16 лютого 1681 р. ядринському воєводі Л.Г.Єфім’ єву, в якій говорилося: «І ми, великий государ, надали Я д ринському повіту й іншим містам і повітам право мурз і татар, і мордву, і ч е ремису, й інших вір іноземців, які самі добровільно захочуть хреститися в православну християнську віру грецького закону — хрестити їх без вагання... Новохрещеним мурзам і татарам й іншим службовцям у нашій, великого г о сударя, службі давати пільги на шість літ, а ясашним людям у ясаці, від ус я ких податків також на шість літ». 13 За час правління Софії Олексіївни (1682— 1689) було видано шість з а конодавчих актів про християнізацію неруських народів. Так, за указом від 29 травня 1682 р. одну половину конфіскованих маєтків і вотчин віддавали мурзам і татарам, — другу — залишали в казні. 1683 р. укази уряду Софії Олексіївни було скасовано і відновлено указ від 16 травня 1681 р. Наступні закони, які тією чи іншою мірою стосувалася християнізації неруських н а родностей Поволжя, не внесли нічого нов о го в методи й засоби місіонерства. 3.2 Діяльність українських місіонерів в Поволжі у XVIII столітті Призначивши митрополита Тихона Воїнова (1699— 1724) на Казанську кафедру, Петро І поставив перед ним завдання почати місіонерську працю серед іновірців. Першими місіонерами були українці: священик Федір Раї ф ський і його син — молодий ієромонах Олексій. Обидва вони володіли м о вою чер е мисів. У 1701— 1705 рр. місіонерам вдалося біля Казані хрестити 3500 черемисів, для котрих було споруджено 7 храмів. 1709 р. в Казані з а сновано школу для синів новохрещених, яку відвідували 32 учні, у більшості своїй чуваші. 1 У період управління цього митрополита Раїфським було хр е щено 438 черм и сів. Для підкріплення місіонерської діяльності, митрополит Тихон між 1720 і 1724 роками відновив занедбаний Юнгинський Спаський монастир, який згодом став одним із центрів місіонерської діяльності. Він також спов і стив Святійший Синод, що 30000 старохрещенців, тобто нащадків татар, які прийняли хрещення в ХVІ й ХVІІ століттях, не мали ні священиків, ані хр а мів, через що багато родин відпали від православ’ я. Як вихід із цієї ситуації Тихон запропонував насильницькі заходи, приміром: заборону поховань на мусульманських цвинтарях і зруйнування їх. Він також пропонував забрати дітей із тих сімей у школи й заснувати нові, а головне — державна влада п о винна підтримувати місіонерство всіма зас о бами. 2 Наступником митрополита Тихона став українець митрополит Сіл ь вестр Холмський (1725— 1731). У свому звіті від 30 січня 1730 р. він песим і стично оцінював становище новохрещених у Казанській єпархії, котрих оф і ційно нараховувалося наприкінці 20-их років ХVІІІ століття 40000. Митр о полит Сільвестр доповідав про брак священиків і храмів, без яких утримати нов о хрещених у православ’ ї було неможливо. 3 В 1734 р. стараннями українця архієпископа Іларіона Рогалевського, Святі й ший Синод дозволив відкрити 4 школи для вотяків, мордви й чувашів і вид і лив для цього 2000 рублів. Архієпископ Іларіон недовго був на Казанській кафедрі, але він задумав низку проектів, частину з яких сам і реалізував. Приміром, до його заслуг належить започаткування духовного навчального закладу, який у майбутньому переріс у знамениту Казанську духовну Акад е мію. 4 У 1735— 1738 рр. Казанську митрополію очолив малограмотний росі я нин Гавриїл Руський, з вини якого відкриті школи занепали, як і вся місі о нерська діяльність. 5 Комісію було ро з пущено. Тільки з приходом на Казанську кафедру українця єпископа Луки К о нашевича (1738— 1755) ситуація докорінно змінилася. Він утілив у життя ідею архієпископа Іларіона про створення спеціальних шкіл для новохрещ е них д і тей. Такими школами були Федорівська в Казані, для калмиків відкриті школи місійного характеру в межах Казанської митрополії в нових містах — Ставр о полі й Оренбурзі. 6 Стараннями єпископа Луки 1740 р. організовано новохрещенську Контору, яка займалася справами православної місії на т е риторії т о дішніх губерній: казанської, нижньогородської та воронізької, які охоплювали все Поволжя. Контору очолив молодий архімандрит Дими т рій Сеченов (1740— 1742). 7 Його помічником був українець Сільвестр Гловац ь кий, котрий згодом стане митрополитом Тобол ь ським. Після Димитрія Сеченова, росіянина, цю «Контору» з українців очол ю вали: архімандрит Свіязького монастиря Сільвестр Гловацький (1742— 1749) і архімандрит Євменій Скало в ський (1750— 1767). Їхніми помічниками та співробітниками були українці: архімандрит Казанського Спаського монастиря Веніамін Пуцек-Григорович (1741— 1743) (висвячений на єпископа нижньогородського, він займав кафедри: нижнь о городську — 5 років, тверську — 5 років, псковську — 3 роки, петербурзьку — 1 рік, з липня 1762 р. — кафедру Казанську, на якій і впокоївся.) Далі б у ли — архімандрит Казанського Спаського монастиря Феофіл Ігнатович (1754— 1765); ієромонах Леонід Кременський, префект Казанської семінарії; протопіп Іван Орловський. 8 Наступником Луки Конашевича на Казанській кафедрі знову став укр а їнець, Гавриїл Кременецький (1755— 1762) 9 , при котрому спротив іновірців до хрещення значно зменшився. Єпископ Гавриїл більше піклувався про д у ховне оформлення новохрещених, ніж про кількість навернених у прав о слав’ я. Останнім архієреєм з українців на Казанській кафедрі був Веніамін (П у цек-Григорович) (1762— 1775) * * Митрополит Веніамін (Пуцек-Григорович) висвячений на єпископа Ни ж ньогородського. Він займав кафедри: Нижньогородську — 5 р., Тверську — 5 р., Псковську — 3 р., Петербурзьку — 1 р. З липня 1762 р. — кафедру К а занську, на якій і упокоївся, перебуваючи на відпочи н ку в 1785 р. . Його діяльність тут збіглася з початком правління Катерини ІІ, погляди й укази котрої зробили практично неможл и вим продовження місіонерської праці. За таких обставин, н е обхідно було по-новому організувати методи місіонерської справи, що й намагався зробити митрополит Веніамін. Говорячи про засновану 1609 р. Астраханську єпархію, яка до того входила в Казанську єпархію, слід сказати, що в ХVІІІ столітті там також у с пі ш но працювало багато українських місіонерів, особливо серед калмиків. Ще до ХVІІІ століття, окремі племінні вожді прийняли хрещення в степах навколо Астрахані. В останні роки правління Петро І особливо цікавився пр и кордонними областями Каспійського моря й Північного Кавказу та хотів поширити вплив на всіх калмицьких вождів. Тоді єпископом Астраханським був українець Лаврентій Горка (1723— 1727). 10 1724 р. один із найвпливов і ших калмицьких вождів Баскадй-Дордзи з’ явився в Петербурзі й у присутн о сті Петра прийняв хрещення разом зі своїм почтом, одержавши ім’ я Петро Гайшин. Цей приїзд не випадковість — а результат праці українця Никодима Лінкевича. Священний Синод планував відправити місіонерів до калмиків. У записці до Синоду єп. Лаврентій Горка вказував, що найбільшою складністю буде незнання місіонерами калмицької мови. Святійший Синод послав ієр о монаха Никодима Лінкевича, котрий закінчив КДА, з завданням вивчити цю мову. Зі звітів Никодима Святійшому Синодові можна бачити, як просув а лось вивчення калмицької мови й переклад молитовних текстів. 1729 р. він повідомив про 176 хрещень (40 чоловіків і 136 жінок і дітей). Никодим з а лишився у калмиків до 1731 р. й охр е стив 1655 чоловік. 11 Після Никодима Лінкевича зі старанністю й користю для св. Церкви працював протоієрей Андрій Чубовський, який знав калмицьку мову. Кіл ь кість новохрещених в Астраханській-Ставропольській швидко зростала. 1737 р. їх було вже 3000, а 1745 р. — їхнє число зросло більш як удвічі. 1765 р. охрестилося тільки чоловічої статі близько 8 тис. осіб. Не тільки Ас т раханська орда, а й із Зюнгарії калмики цілими загонами йшли хреститися. Тим, котрі приймали хрещення, давали землі між Волгою, Соном і Черемш а лом. У Ставрополі відкрили училище для дітей новохрещених калмиків. 12 Деякі дослідники, * * Мова йде про радянських істориків. відзначаючи особливі успіхи місіонерської діяльн о сті на Поволжі у ХVШ столітті, ставлять їх у залежність від державної пол і тики того часу й від пільг, які надавалися новохрещеним з іновірців. Справді, Російська держава, принаймні у 1-ій половині ХVІІ століття не була паси в ним спостерігачем християнізації народів Поволжя. Імператор Петро І не раз пі д тверджував пільги наверненим до Церкви. Імператриця Єлизавета також була прихильною до місіонерської справи. Факти свідчать про активну пі д тримку місіонерства окремими вінценосними особами. Але ж така підтримка держави не припинялася з часу влаштування Казанської митрополії, тобто з 1555 р. У попередньому розділі вже говорилося про це. Підтримка була, але відчутного результату не було. Лише з приходом на ниву місіонерської спр а ви високоосвічених, самовідданих і ревних українців, справа настільки зр у шила з місця, що в 60-их роках ХVІІІ століття більшість язичників прийняли християнство, а разом із ними, велика кількість мусул ь ман. РОЗДІЛ IV. УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ БЛАГОВІСНИКИ ТОБОЛЬСЬКОЇ М І СІЇ 4.1 Історія виникнення та становлення Тобольської митрополії, як фо р посту місіонерства в Сибіру 1562 р. отаман Єрмак із донськими козаками здійснив похід на Сибі р ське ханство * * Сибірське царство — феодальна держава, що виникла в кінні 15 ст. в р е зультаті розпаду Золотої орди. Центр — Чингі-Тура (тепер м.Тюмень), зг о дом Кашлик. В другій половині ХVІ ст. в цьому царстві (ханстві), що носило тоді назву “Сибір”, з’ явився діяльний хан Кучум. Він не давав спокою клану Строганових, які віддавна вели колонізацію за Уралом. Там, за Уралом .руські (новгородські) люди бували ще з ХІV ст. Строганови вирішили зн и щити Кучума. Вони запросили до себе на службу вільних козаків з “поля” на чолі з отаманом Єрмаком Тимофієвим. Єрмак добрався з Ками до р. Іртиш з загоном 840 чоловік, розбив Кучума, взяв його місто Сибір і покорив все ханство. , розбив Хана Кучума й поклав початок приєднанню Сибіру до Росії. 1 Після Єрмака було ще кілька походів московських воєвод, які заве р шили з а воювання Сибіру. Відтоді, з метою утвердження свого панування, московська держава розпочала будувати (на завойованих землях) міста, фо р теці, а також каплиці, церкви й монастирі. Так, 1586 р. на місці татарського містечка Чингі-Тура засновано місто Тюмень, 1587 р. — Тобольськ, 1592 р. — Обдорськ, 1593 р. — Березов, Тара, Телим; 1594 р. — Сургут, 1596 р. — Нарим, і т. д. При кожному місті-облозі будували фортечне укріплення й ц е ркву. 2 Водночас у Сибіру почали засновувати монастирі. 1596 р. відкрито Знаменський монастир у Тобольську, 1604 р. — Покровський монастир у Т у ринську й Миколаївський у Верхотур’ ї, 1616 р. — Преображенський мона с тир у Тюмені та інші. Разом з укріпленням свого панування, московські князі дедалі більше розгортали ясачну * * Ясак (тюрк.) — податок у Російській державі. Стягувався у неросійських народів, які займалися мисливським промислом у ХVІІ — початку XX ст о ліття в Сибіру. політику, пов’ язану зі збиранням з туземного населення цінного хутра: песця, соболя, лисиці. Місця зосередження ясака, або так зв а ні «зимовья ясачные», були, крім монастирів, одним із опорних пунктів ро з повс ю дження в Сибіру християнства. 3 1603 р. хрестилися деякі з начальників Чусовських Вогуличів. 1605 р. християни були вже у Верхотур’ ї, Тобольську, Тюмені й Туринську. За ца р ською грамотою туди відправили Богослужбові книги. 1620 р. в Тобольську відкрили архієрейську кафедру, куди першим а р хієпископом призначили Кіпріана — ігумена Хутинського, відомого своєю ревністю у вірі. Патріарх Філарет (1619— 1633) наказав йому займатися осв і тою серед язичників. Він хрестив багатьох туземців, побудував кілька мона с тирів у своїй єпархії, приміром: в Алапаєві — Нев’ янський-Богоявленський, у Тарі — Спаський, у Томську — Знаменський, у Тагілі — Христорождес т венський, у Тобольську — Мик о лаївський. 4 Відомо про місіонерську працю між Уралом і річкою Обь, яку пров о дили монахи Далмацького монастиря, заснованого 1644 р. на Ісеті, в Захі д ному Сибіру. 5 При патріархові Ніконі (1635— 1658) п’ ятий Сибірський митрополит Симеон подав цареві прохання від 14 волостей Кондських остяків прислати до них священиків і ченців, аби вони могли просвітити їх святим хрещенням. 1683 р. царським наказом у Конді збудовано монастир з причтом для нас а дже н ня віри серед місцевих жителів. 6 Брак грамотних священиків був вагомою причиною млявої місіонерс ь кої діяльності в Сибіру в XVII столітті, але не єдиною. Монархія тоді була зацікавлена, передусім, у збагаченні скарбниці за рахунок збору ясака з пі д корених народів. Ті, що прийняли православ’ я, переходили на осідлий спосіб життя та звільнялись від сплати ясака. Швидке збільшення кількості осідлих жителів суттєво скоротило б надходження до скарбниці сибірського хутра. Оскільки отримувані від його продажу доходи були значними, то в інтересах казни цар заборонив примусове навернення язичників у православ’ я. Про це свідчать укази, направлені в різні роки сибірським воєводам і церковним і є рархам. Однією з таких грамот (1625) наказувалося «насильно їх не хрестити, із Сибіру в Москву не возити». Число мисливців, які платили ясак у ца р ську казну, таким чином, скорочувалося. Заборону на хрещення іноземців ми зустрічаємо у відправленій 1670 р. грамоті якутському воєводі князю Во л конському, де йому наказано, а також «і диякону і піддячним... ніяких іноз е мців ... не хрестити», а «службовцям й іншим людям хрестити не дозвол я ти». 7 У зв’ язку з тим, що подібні випадки множилися, такій практиці клали край. Проте добровільне хрещення інородців допускалося. У згаданому н а казі якутському воєводі про це сказано досить чітко: «Хто з ясачних людей захоче хреститися добровільно, то таких людей дозволяти хрестити, запит а вши їх спочатку, чи вони зі своєї волі хочуть хреститися». 8 Відповідні вказ і вки отримували й церковні ієрархи. Приміром, 1680 р. цар наказав сибірс ь кому митрополитові Павлові «без доброї волі ніяких іноземців не хрест и ти». 9 З офіційних царських документів ми дізнаємося також про інші прич и ни, які спонукали самодержця вимагати від своїх сибірських воєвод більш миролюбного й толерантного ставлення до ясачних людей і народів. Скарги потерпілих і офіційні повідомлення воєвод інформували про утиски, в р е зультаті яких з’ явилася «шатость», тобто протест проти жорсткого гніту й пограбування аборигенів, який проявлявся у втечі в віддалені місця й відмові платити ясак, а також у формі збройних виступів. Але представники Сибі р ської адміністрації і службовці ігнорували вказівки «высочайшие», корист у ючись віддаленістю місць служби від Москви. Утиски змушували аборигенів іти у важкодоступні райони. З цих причин киргизці «від державної милості відступили і ясачний князець Корчумко з друзями... зрадивши, від’ їхали,» 10 — чит а ємо в царському наказі Томському воєводі 1629 р. Деякі дослідники 11 наголошують на примусовому хрещенні з боку Ц е ркви як на мало не головній причині невдоволення та протесту тубільців. Н а справді, в документах чітко говориться про зловживання та грабіжництво царських службовців. Цар періодично нагадує сибірським воєводам, що п о при його вказівки «в минулі роки, перебуваючи в Сибірських містах, багато воєвод чинили іноземним ясачним спустошення та грабунки, від чого чимало ясачних людей зрадили й пішли у віддалені місця,» через що «всі доходи значно зменшились». 12 Отже, церква в той період, не маючи достатнього штату освіченого д у ховенства і стримувана державою, не зробила якихось рішучих кроків у справі християнізації туземних народів Сибіру. Тільки на початку ХVIII ст о ліття, коли природні для церкви намагання просвічувати всі народи збіглися з прагматичними намірами Петра І, це дало могутній поштовх місіонерській справі. На щастя, в той час з’ явилися достойні подвижники-українці, котрі змогли блискуче організувати покладену на них місію. 4.2 Визначні Тобольські місіонери-українці а) Святитель Філофей (Лещинський). Першого лютого 1702 р. в Москві за участю Місцеблюстителя Патрі а ршого престолу Рязанського митрополита Степана Яворського був посвяч е ний у сан митрополита Сибірського й Тобольського архімандрит Філофей Лещинський. 1 Цим актом було виконано волю імператора Петра І, який 1700 р. спец і альним розпорядженням наказав Київському митрополитові Варлааму (Ясинському) «пошукати в малоросійських містах і монастирях з архіман д ритів й ігуменів або інших знаменитих ченців людину не тільки добру, благу, неп о рочного життя, а й учену, щоб він, ставши митрополитом у Тобольську, міг із Божою допомогою поступово в Китаї та Сибіру людей, перебуваючи в сліпоті ідолослужіння, приводити до п і знання істинного Бога». 2 Народився знаменитий місіонер 1650 р. в Україні в небагатій шляхе т ній родині Лещинських. Точного місця народження, як і його світського ім е ні, дослідники не знають. Можна лише припустити, що народився він у Г а личині, де прізвище «Лещинський» поширене. Вищу освіту майбутній свят и тель здобув у Києво-Могилянській колегії, яка згодом стала Київською ак а демією. По її закінченні одружився та став парафіяльним священиком. Овд о ві в ши, Фелофей прийняв чернечий постриг і поселився в Києво-Печерській Лаврі. Невдовзі, його обрали економом. Пізніше він був на посаді Брянськ о го Свєнського монастиря, приписаного до Києво-Печерської Лаври, звідки й був покликаний на архипастирське служіння 3 в Сибір. Рекомендував Лещи н ського на Тобольську кафедру св. Димитрій Ростовський, після відмови його самого обійняти Сибірську митрополію з огляду на стан здоров’ я. 4 Те, що побачив святитель в Сибіру слабодухого могло б привести до відчаю. Ще на шляху в Тобольськ, заїжджаючи в міста й села, митрополит Філофей запит у вав віруючих: «Як молитеся Богові?» — на що багато хто відповідав: «Не знаємо, що таке молитва». 5 Прибувши в Тобольськ, 4 квітня 1702 р. про свої враження він пише в грамоті архімандритові Троїцького селенгінського м о настиря Михаїлу: «Сповіщаєм вашому братолюбству, що по дорозі з царс т вуючого града Москви в місто наше напрестольне, бачив я таке безчинство велике, що навіть не хочу про це пис а ти». 6 Храмів у єпархії, як і священослужителів було дуже мало. На момент прибуття святителя в Тобольськ, велетенська територія сибірської митроп о лії нараховувала всього 160 церков. 7 У деяких храмах через брак коштів, ві д сутність начиння та несумлінність священиків церковні служби не відпра в лялися. Зміцнювалося магометанство, а переважна більшість корінного нас е лення залишалась язичниками. Розкольники, що переселились у Сибір, вд а валися до самоспалення, чим ще більше ус к ладнювали і так важку ситуацію. 6 грудня 1702 р. митрополит Філофей скликає в Тобольську церковний собор, який став однією з найпомітніших подій сибірського православ’ я. 8 На соборі було укладено соборні статті, які стосувалися Богослужінь, виконання треб, життя й побуту духовенства й мирян. Відразу після собору, митрополит Філофей пише прохання до Петра, в якому в 25-ти пунктах окреслює церковні потреби Сибірської єпархії. 9 Пр о хання задовольнили далеко не повністю, коштів на утримання архієрейськ о го дому й парафіяльного духовенства, як і раніше, бракувало. Петро І навіть не дозволив митрополиту Філофею перенести мощі св. мученика Василія Мангазейського з Туруханська в Т о больськ. 10 Діяльність Філофея була різноманітною. Багато він потрудився на ниві духовного просвітництва. Наприкінці 1702 р. при архієрейському домі з а сновується школа, куди запросили на викладання київських і чернігівських монахів. Митрополит хоче ввести в школі латинську мову та мріє про ві д криття типографії для друкування навчальних посібників і книжок духовн о го змісту, але це йому забороняють. 11 Відомо, що вже при митрополитові Філофеї в Тобольській духовній школі навчалися діти новохрещених остяків, вогулів і тунгусів. 1715 р. нак а зав він навчати дітей хантів і мансі настоятелю Верхотурського Нікольського монастиря. 12 Створенням 1704 р. першого церковного хору з засланих за невеликі провини козаків митрополит Філофей запровадив у Сибіру практику пров е дення богослужінь у супроводі багатоголосого хору. 13 Він також дбав про будівництво та оздоблення храмів. Разом із сибірськими у будівництві брали участь запрошені з Києва майстри. 1710 р. Київські різьбярі й художники зробили в Тобольському Софіївському соборі чудовий іконостас, який в и кликав загальне замилування сибір я ків. 14 Проте найважливішою для митрополита Філофея була безпосередня праця на місіонерській ниві. Святитель займав двічі Тобольську кафедру: з 1702-го до середини 1711 р. та з 1715-го до кінця 1721 р. Місія першого п е ріоду зосереджувалася, головним чином, у районі Березова, досить близько на північ від Тобольська, на Іртиші та Обі. За особистими указами Петра І від 1 грудня 1705 р. й від 7 червня 1710 р. місіонери навертали в православ’ я тамтешніх остяків, самоїдів, які перебували під владою шаманів. Новохр е щеним для заохочення видавали одяг і зерно за державний кошт. 15 Митроп о лит Філофей виношував ще грандіозніші плани. 1702 р. він поставив завда н ня підготувати місію в К и тай і на Камчатку. Того ж року, невтомний Тобольський митрополит направив духовну делегацію до глави монгольських буддистів — Кутухти. Делегація спілкув а лася з ним про релігію і навіть погодилася на запропоноване Кутухтою нев е личке змагання в мудрості. Історик Сибіру П.А.Словцов писав, що це пос о льство принесло «тобольській ієрархії першу інформацію про зовнішні обр я ди буддизму і, можливо, про дух його». 16 1705 р. митрополит Філофей відправив групу місіонерів на чолі з арх і мандритом Мартиніаном на Камчатку, де було влаштовано Цепенську пу с тинь. 1709 р. він тяжко захворів і відійшов на спокій у Тюменський Троїц ь кий монастир, де прийняв схиму, з ім’ ям Феодор, та відмовився від кафедри. Тут з особливою ностальгією згадує святитель рідну землю та Києво-Печерську Лавру, мріє повернутися до неї. У листі до будівничого Усть-Киренського Троїцького монастиря монаха Іоасафа, він пише: «Відомо тобі буде, що я, з волі Божої, залишивши архієрейство, прийняв схиму й хочу б у ти на спочинку в Києво-Печерському мона с тирі». 17 1707 р. з благословення митрополита Філофея, для покращення упра в ління величезною єпархією і укріплення місіонерської діяльності було з а проваджено вікаріатство Тобольської єпархії. Першим вікарним єпископом в Іркутську призначено українця архімандрита Варлаама (Косовського), ко т рому підпорядковувалися місіонерські монастирі Східного Сибіру: Нерчи н ський Успенський і Посольський Преобр а женський. 17 Проповідь святителя зустрічала спротив, але не всюди однаковий. Пр и міром, вогули, котрі ще не потрапили під вплив мусульманства, хоча й шумно висловлювали свою прихильність до релігії предків, але таки вступ а ли в розмови з проповідниками віри, і, згодом, погоджувалися хреститись. Цілком інакше ставилися до місіонерів ті ж таки вогули, які були під впл и вом мусульманства. Наприкінці другої подорожі (1715) вони люто напали на православних місіонерів і навіть убили декого з них. Тричі загрожувала смерть і самому митрополитові, але, як пише супутник і біограф святителя Філофея, випускник Києво-Могилянської Академії, Григорій Новіцький, «десницею Вишнього соблюдаемый», залишився неушкодж е ним. 18 Щоб зрозуміти характер Філофея, усвідомити подвиг святителя, нав е демо кілька прикладів із його життя. Так, під час другої подорожі 1713 р., яка була дуже успішною і багато язичників і навіть шамани прийняли хр е щення, все-таки жителі Больше-Атлимського містечка вчинили проповідн и кам рішучий спротив. Вони зібралися на березі річки з луками та стрілами, погрожували вбити митрополита Філофея і навіть не дозволяли місіонерам підпливти до берега. Піднялася буря, яка викинула судно на піщану мілину, і святитель водою пішов на берег. Язичники спочатку відмовились слухати його проповідь. Три дні митрополит розмовляв із ними, переконуючи їх і н а самкінець усі вони, зокрема й шаман, самі попросили в нього хрещення. З а галом під час цієї другої подорожі він навернув у християнство до 3500 яз и чників. 19 Під час третьої подорожі 1714 р., коли він був у Березовському краї, у буренькинських юртах язичники напали на місіонерів, обстрілявши їх із л у ків. Одного священика вони поранили в голову, келейникові Філофея стріла потрапила в плечі, монахові, що підняв руки до неба, прострілили долоні. Усі супутники Філофея повернулися на судно, тільки він один свідомо зал и шився на березі, піддаючи себе смертельній небезпеці. 20 Остяцький старш и на Ушанко вистрілив із пищалі у святителя, але куля прошила тільки його одяг. Ушанка ув’ язнили та згодом кинули в Тобольську в’ язницю. Філофей простив кривдника, і за згодою останнього, хрестив його. 21 Ось якою безстрашністю й самопожертвою святителя завойовувалися душі язичників і магометан. Крім цього, вся благовісницька діяльність сибі р ського просвітителя була проникнута духом євангельської лагідності. Досл і дник П.Буцинський писав про нього: «ми не знаємо жадного випадку, щоб схимонах Феодор застосовував будь-яке насильство під час хрещення сибі р ських інородців». 22 10 червня 1715 р. відійшов до Господа митрополит Іоан Максимович. Указ Петра І про призначення Філофея знову на Тобольську кафедру застав схимника в рідному Києві, куди він у другій половині 1716 р. прибув із Т ю мені на богомілля. 20 березня 1717 р. Філофей повертається в Тобольськ. 25 У новий період управління Тобольською митрополією святитель більше уваги приділяв східним районам Сибіру. З актів, що збереглися в Іркутському й Селенгінському монастирях, установлено, що в січні 1719 р. митрополит Ф і лофей проживав у Томську, у квітні та травні того ж року, а потім восени — в Єлисейську, в червні вЂ” в Туруханську. Кінець 1719 р. і початок 1720 р. він провів в Іркутську, подорожуючи Байкалом і за Байкал, весною плавав Анг а рою. 24 Святитель під час цих подорожей правив богослужіння, висвячував священиків, укріпляв у вірі новохрещене корінне населення Сибіру, закладав каплиці та храми. 1721 р. митрополит Філофей знову йде на спокій у Тюменський мона с тир, де провів останні роки життя у великій бідності, не отримуючи навіть призначеної йому пенсії. Насамкінець, 1726 р., 76-літнім старцем схимонах здійснює свою останню проповідницьку подорож в Обдорськ до язичників-остяків, дорогою оглядаючи влаштовані ним раніше церкви та зміцнюючи у вірі своїх духовних дітей. Упокоївся сибірський апостол 31 травня 1727 р. в Троїцькому Тюменському мона с тирі, де за заповітом його й поховали. 25 Наступник Філофея на Тобольській кафедрі митрополит Антоній Ст а ховський писав про нього так: «Цей архієрей працю євангельської проповіді здійснював до своєї смерті; охрестив у Сибіру до 40000 язичників і побуд у вав для них 37 церков», закликаючи до Христа не страхом, але «тільки єва н гел ь ською проповіддю та своїми трудами». 26 Російською церквою митрополит Філофей Лещинський зарахований до лику святих. Учасниками апостольського подвигу митрополита Філофея б у ло чимало українців, однак імена лише декотрих нам відомі. З українців, без сумніву, соратниками святителя були Антоній Платковський, якого взято з Москви 1717 р. ієродияконом, а потім призначено будівельником Іркутськ о го монастиря (з 1730 р. його архімандрит), де він започаткував і місійну школу. Також архімандрит Іларіон Лежайський. Зі світських осіб допомагали митрополитові вже згадуваний Григорій Новицький та Іван Перевицький, з а слані в Сибір у справі гетьмана Мазепи. Григорія Новицького гетьман Маз е па призначив своїм резидентом у Польщі. Коли викрили союз гетьмана з К а рлом XII, Новицький одержав наказ російського уряду повернутися до Ки є ва, де його ще до Полтавської битви узяли під варту, як свояка Орлика. Вив е зений до Москви, і перебуваючи у в’ язниці, він подав 1712 р. чолобитну С е натові, у якій просив залишити його в Москві за порукою, а не засилати, як було вирішено, у Сибір. Прохання його відхилили й у жовтні 1712 р. заслали до Верхотур’ я. Митрополит Філофей під свою відповідальність брав Нов и цького в місійні подорожі, які той описав в «Кратком описании о народе о с тяцком» 1715 р. Новицького, як і Перевицького, було поставлено для нагляду й керівництва християнського життя новохрещених остяків. Закінчилося життя Григорія Новицького мученицькою смертю. Його вбили після смерті митрополита Філофея ост я ки-погани. 27 б) Святитель Іоан (Максимович). Коротким було архипастирське служіння митрополита Іоана в далек о му Сибіру й на схилі літ воно здійснювалось, але все-таки він залишив пом і тний слід в історії цього краю, як і в історії всієї Церкви. Народився святитель Іоан у м. Ніжині, на Чернігівщині в грудні 1651 р. Згодом з батьками та з шістьома меншими братами він переїжджає жити до Києва. Родове прізвище батька було Васильківський, та він частіше підпис у вався Печерський, бо жив недалеко від Києво-Печерської Лаври. 1 Від імені батька Максима став він Максимович, тобто від звернення по-батькові. Трансформація звернення по-батькові у прізвище д о вершилась у Росії. 2 Майбутній святитель здобув освіту в Київській Колегії, з часом рефо р мованій в Академію. Під керівництвом обдарованих викладачів Інокентія Г і зеля, Іоанікія Галятовського й інших відданих Православ’ ю та православній богословській науці вчителів, у ньому було посіяно глибоку любов до бог о словських занять, яким він і віддавався з усією ревністю молодості. Блискуче закінчивши 1676 р. курс Могилянської Колегії, він залишається при ній уч и телем латинської мови. Тоді ж і прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі. Молодому ченцю дають відповідальний послух пропові д ника й відтоді розкривається його особливий талант до проповідни ц тва. 3 1681 р. вже ієромонаха Іоана Максимовича призначають намісником Новопечерського Брянського Успенського монастиря, відомого під назвою «Свєнського». На прохання Київської Лаври, цар Феодор Олексійович віддав цей монастир, хоча він перебував уже на території Росії. Віддав із метою п е реховування в ньому братії та її архімандрита на випадок військових дій. І є ромонах Іоан Максимович був першим намісником від архімандрита лаври в цьому монастирі, займаючи становище «Новопечерського» намісника впр о довж 15 років. 4 1606 р. Іоана Максимовича призначають архімандритом Єлецького монастиря, а 10 січня 1697 р. в Москві патріарх Адріан 5 висвячує його на Ч е рнігівську архіпастирську к а федру. Архієпископа Іоана любила й шанувала чернігівська паства за його н а тхненні богослужіння та глибоко повчальні проповіді. Тому дуже шкодувала Чернігівщина за улюбленим архієреєм, коли розійшлася чутка про призн а чення архієпископа Іоана в далекий Сибір на кафедру митрополита Тобол ь ського й усього Сибіру. Мало хто з архієреїв погоджувався бути архіпастирем Сибірським. Клімат Сибіру, а ще більше, контингент людей, які жили там, лякав їх. Крім т е мних і ворожих іновірців у Сибіру було багато злочинців, котрі відбували покарання. Тому йшли на Тобольську кафедру святителі, готові на самоп о жертвування заради поширення віри Христової. Невипадково серед них ст і льки святих, уславлених нетлінністю мощів і чи с ленними чудесами. Іоан опікувався освітою духовенства, цим доповнюючи апостольську працю невтомного святителя Філофея. 7 Провидіння Боже звело разом ці дві могутні постаті, двох великих українців — Іоана й Філофея — для справи благовістя. Не здійснив би ми т роп о лит Філофей своїх героїчних місіонерських подорожей, якби залишився управляти митрополією. Тільки завдяки спільній праці двох святителів, міс і онерська справа одержала такий поштовх, який протягом майже цілого ст о ліття відчували наступні місіонери. Без цього поштовху налагодити місі о нерську справу було б майже неможливо. Резонанс спільної діяльності двох архіпастирів докотився до Аляски й д а лекого Китаю. 1714 р. святитель Іоан відправив у Пекін місію на чолі з архімандритом Іларіоном (Лежайським). У Тобольську він розпочав видавничу діяльність, використовуючи створену ним у Чернігові типографію. До цього часу нал е жить видання митрополитом Іоаном «Илиотропиона» слов’ янсько-російською мовою, щоб його розуміли і сибіряки, ці «діти природи». 8 Це був останній твір святителя, а до нього з-під пера свят. Іоана вийшло багато і н ших. У Чернігові він видав «Нравоучительное зерцало» 1703 р. і 1708 р. «Т о лкование на 50-ий псалом» 1708 р., «Царский путь Креста» 1709 р.; «Бог о мыслие» 1710— 1711 рр.. З його ім е нем також пов’ язують «Латино-греко-российский лексикон» 9 та інші твори. Свою працю над «Илиотропионом», як свідчать деякі дослідники, митрополит Іоан розпочав ще обіймаючи посаду викладача в Києві, де видав його латинською мовою. І тільки в Тобольську, до кінця опрацювавши, випускає слов’ янсько-руською мовою. «Илиотроп и он» у перекладі з грецької вЂ” соняшник. Цей улюблений ще з юних літ св я тителем образ соняшника став для нього аналогією, яка допомагала виявити узгодження волі людської з волею Божою. Отож святитель і поклав цей о б раз в основу «Илиотропиона». «Єдиним істинним засобом для досягнення нашого благополуччя, — у цьому житті й у майбутньому — пише святитель, — є постійне звернення нашої уваги в середину самих себе, на власну с о вість, на свої думки, слова й діла, щоб зважити їх не упереджено: це відкриє нам наші помилки в житті й укаже єдиний шлях до спасіння. Шлях цей є всеціле вручення всього єства нашого, всього себе з усіма обставинами н а шого життя волі Божій. Емблемою такого звернення нашого до Бога нехай слугує нам рослина соняшник, нехай він буде завжди перед очима нашими. Християнине! Запам’ ятай це раз і назавжди, що соняшник і в похмурі дні рухається по колу за сонцем через незмінну любов і потяг природний до нього. Нашим сонцем, освічуючи наш життєвий шлях, є Воля Божа; вона не завжди безхмарно освітлює нам дорогу життя; часто з ясними днями черг у ються похмурі для нас дні: дощі, вітри, бурі здіймаються. Але нехай буде т а ка ж сильна любов наша до нашого Сонця, волі Божої, щоб ми нерозлучно з нею могли й у дні неспокою та скорбот, як соняшник у дні похмурі, продо в жувати безпомилково пливти життєвим морем, за наказами «барометра» й «компаса» волі Божої, яка провадить нас у безпечну пристань вічності». 10 Тепер зрозуміло, чому святитель Іоан погодився на Сибірську кафедру — він сприйняв це призначення як Волю Божку, котрій неодмінно слід кор и тися без нарікань і скарг. Він розумів, що дуже потрібний цій пастві й відд а вав їй усі свої сили й таланти. Як свідчать сучасники святителя, для пастви своєї митрополит Іоан був не начальником, а справжнім духовним батьком, зв’ язок із нею був у нього внутрішнім, глибоким і сердечним. У спілкуванні з усіма, він був простим і доступним. Двері його дому завжди були відчинені для всіх, особливо він допомагав найбіднішій верстві населення своєї єпархії не тільки словом, а й ділом. Уже за життя митрополита Іоана його паства б а чила в ньому великого молитвеника за неї перед Богом. Він майже щоденно здійснював богослужіння в храмі. У вікнах його келії до глибокої ночі, а ч а сом і до зорі, можна було бачити відблиск свічки та слабку тінь молитовно схиленої фігури перед невеликим аналоєм. Особистий приклад святого чи с того життя, який доводив істинність православної віри, робив свій внесок у справу навернення й удосконалення хрещених, який був не меншим від вн е ску найсміливіших і самовідданих місіонерів. Один подвиг доповнював і н ший і це приводило до надзвичайних усп і хів місіонерської справи. На колінах перед іконою Божої Матері, привезеною з Чернігова, 10 ч е рвня 1715 р. скінчив своє життя святитель. Пам’ ять про святителя Іоана б е режуть сибіряки, а в Україні, на жаль, мало знають про свого святого. Він і сьогодні спочиває в Тобольському соборі. 1916 р. святителя Іоана Максим о вича було канонізовано Російською Православною Церквою. 11 По смерті святителів Іоана Максимовича та Філофея Лещинського, пр и числених до лику святих, Сибірську кафедру очолив ще один українець — митрополит Антоній Стаховеький (1721— 1740), за якого почався відхід хрещених до старої віри. Антоній Стаховський головну увагу зосередив на збереженні жнив, зібраних його попередниками. 1727 р. він звітує Святі й шому Синодові про відхід у язичництво остяків і просить розширити сист е му пільг. Синод дає Антонію 1000 рублів і в указі від 1730 р. рекомендує відмовитися від насильницького хрещення й не залучати до цієї діяльності «жорстких» міс і онерів. Усіх своїх сил докладав митрополит для розвитку й заохочення місі о нерства в Сибіру. Турбуючись про справжніх опікунів над новонаверненими християнами, св. Антоній не тільки сприяв місіонерській праці своїх попер е дників, а й сам продовжив її. Він посилює духовні місії на Камчатці й у К и таї. 1725 р. в Іркутському Вознесенському монастирі відкриває російсько-монгольську школу, яка готує місіонерів для Монголії і Китаю, виділяє сам о стійну Іркутську єпархію для кращого успіху місіонерства. Митрополит А н тоній реорганізує в Тобольську слов’ янсько-російську школу, збільшує в ній термін навчання. У пам’ яті народу залишився св. Антоній як будівничий храмів і монастирів. При ньому вперше в Сибіру на Тагільському заводі ві д лито великий дзвін вагою 1011 пудів для Софійського собору Тобольська. Спочив він 1740 р. Канонізований Російською Православною Церквою 1984 р. 12 Після митрополита Атонія Стаховського, який спочив 1740 р., був ц і лий ряд митрополитів-українців, котрі очолювали сибірську кафедру: Нік о дим (Сребницький) з 29.05.1740 р. до 1741 р., Арсеній (Мацієвич) з 1741 р. до 1742 р., Антоній (Нарожницький) з 26.09.1742 р. до 9.10.1748 р., Сіл ь вестр (Гловацький) з 6.07.1749 р. до 9.10.1755 р. 13 Усі вони, в міру своїх сил і відповідно до терміну перебування на Тобольській митрополичій кафедрі, зробили внесок у справу місіонерства. Завершує список українських митр о пол и тів у ХVІІІ столітті в Тобольську святитель Павло (Конюшкевич). в) Святитель Павло (Конюшкевич). Особистість святителя Павла Конюшкевича вже майже два століття викликає велику зацікавленість православних істориків, починаючи з 1827 року, коли митрополит Київський Євгеній (Болховітінов) виявив його н е тлінні мощі. Того року приготували новий склеп під підлогою Великої Лав р ської церкви, щоб перенести туди розміщені в різних місцях гробниці. І ось, ми т рополит Євгеній пише: «цього 1827 р., 12 червня, доповіли мені, що в усип а льниці під Стефанівським приділом тіло Тобольського архієрея Павла, але спочиває у гробі поверх землі і було призначене для погребіння на нов о му місці, виявилось нетлінним, чому і наказав я залишити подивитись мені с а мому, але того дня не встиг зробити огляд. В наступну ніч, коли я заснув, уявилась мені буря, яка хитала будівлю, від чого я прокинувсь і почув, що по залах твердими кроками хтось йде в мою спальню. Двері відчинились і уввійшов невідомий муж, осяяний світлом, в архієрейському одязі, з гнівом на обличчі. Припіднявшись на ліжку, я хотів встати і поклонитися йому, але не міг, тому, що ноги, особливо коліна, в мене сильно затремтіли. Той, що прийшов, сказав мені: «Чи даси нам почивати, чи ні? Не даси нам почивати, не дам тобі і я ніколи почивати». Потім він вийшов такими же кроками зі спальні. Вранці я прийшов до гробу архієрея, котрого напередодні хотів оглянути. Коли зняли кришку, то побачив того самого святителя Божого П а вла, котрий явився мені вночі, і в тому ж облаченні. З сльозами цілував я р у ки його, відслужив панахиду і наказав залишити гріб на попередньому мі с ці». Через 40 років Лавру відвідав Олександр II з імператрицею в супроводі церковного історика й письменника М.В.Толстого. Він пише: «Разом з і н шими богомольцями я спускався в цей склеп. Припідняв кришку простого дерев’ яного гробу, зняв пелену з лику святителя й усі ми були вражені на д звичайним нетлінням мощів. Павло був таким, ніби щойно заснув: русе з с и виною волосся й борода, лице спокійне, з заплющеними, дещо впалими оч и ма; руки, складені на грудях; митра та облачення — все повністю збереглося, хоча пройшло вже майже 100 років як тіло святителя покоїться в гробі. Ць о го чудесного нетління не можна приписати дії повітря чи інший місцевий причинам, адже інші тіла в тому склепі зітліли й розкл а лися». 1 Багато дослідників вивчали його життєвий шлях, торкаючись різних аспе к тів його діяльності. Серед авторів дорадянської доби: Зноско В. свящ. «Жизнь и чудеса святителя Павла митрополита Тобольского и Сибирского»; Титов Ф., прот. «Павел Конюшкевич Митрополит Тобольский и Сибирский», Титликов Б.В «Павло Конюшкевич, митрополит Тобольський». Зацікавл е ність особистістю св. Павла виявив Карташов А.В. у своїх «Очерках по И с тории Русской Церкви». Останні праці дослідників такі: Симонюк В. канд. дисертація «Життя і діяльність митрополита Тобольського Павла Конюшк е вича», Швець О., прот. Святитель Павло (Конюшкевич) Митрополит Тобол ь ський, його життя та діяльність 2 , Нас найбільше цікавить місіонерська праця святит е ля Павла. Початок формування його, як особистості, припадає на роки, проведені майбутнім святителем у своєму рідному місті Самборі, що на Галичині. Н а родився він 1705 року в родині Самбірських міщан на прізвище Конюшкев и чі. Хоча більшість українського населення Прикарпаття того часу усвідо м лювала себе православними, але формально їх відносили до уніатів, бо ще 23 червня 1691 року таємний уніат єпископ Перемишльський Інокентій Винн и цький уже відкрито проголосив у Варшаві від себе й за свою паству про п е рехід православної Перемишльської єпархії до унії. Як відомо, Інокентій Винницький був останнім православним Перемишльським єпископом, до юрисдикції якого належав Самбір. Звичайно, були ще православні священ и ки, які таємно духовно окормлювали своїх вірних, були братства, можливо й існували православні школи 3 , але все те діялося нелегально. Тому немає то ч них даних, де саме зробив перші кроки навчання малий Петро (таке було й о го ім’ я до постриження), у православній чи уніатській школі. За словами о д ного з дослідників, хоч де навчався майбутній святитель, одне зрозуміло, що формувався він у православному оточенні 4 . У той час православна самосв і домість була в переважної більшості українського населення Галичини. 5 В і домо також, що населення Самбора було поліконфесійним: там жили лати н ники, уніати, протестанти, євреї та інші. Чи не відтоді, ще з дитинства, у св я тителя Павла виникло бажання навертати іновірців до православ’ я, віри, яку сповідували його батьки й він. Згодом, через багато років, це бажання він р е алізує в далекому Сибіру, приводитиме до спасіння людей, що перебували в темряві язи ч ництва. Батьки Петра, бачачи у свого сина особливі здібності, а також бажаючи дати йому освіту в дусі православної віри, відправляють його, ще зовсім юного, хоч у рідне й дороге, та все ж таке далеке місто — Київ. Різні дослі д ники по-різному визначають рік вступу Св. Павла в Київську Академію. Зн о ско В. вважає, що 1715 році, а Титлинов Б.Ф. подає 1716— 1717 р. Найімов і рніше, що це був 1721 р., про що переконливо, ґрунтуючись на простій лог і ці, доводить протоієрей Олександр Швець, у своїй кандидатській роботі. 6 Навчання прох о дило в Київській Академії, яку він закінчив 1733 р. в 28-річному віці. Того ж року його було пострижено в ченці з ім’ ям Павло, а ч е рез рік (1734) він пр и йняв сан священика.Його, як здібного, призначають учителем риторики й поезії. У 1740— 1741 рр. майбутній святитель супров о джував архімандрита Київської Лаври Тимофія (Щербацького) в довгій п о дорожі до Санкт-Петербурга. Павла помітили, оцінили й викликали на пос а ду проповідника Московської Академії, яка була тоді в Заіконоспаському монастирі. 1743 р. Новгородський архієпископ Амвросій (Юшкевич), уч и тель Павла по Київській Академії, запросив його до себе та зробив архіман д ритом першого за честю й багатством Юріївського монастиря, у якому він перебував 14 років. Звідти Павла призначили 1758 р. митрополитом у Т о больськ. Прибувши в Тобольськ і познайомившись зі станом справ у єпархії, св я титель Павло визначив для себе кілька стратегічних напрямів. Перше, чим він старанно зайнявся, було просвітництво. Колишній викладач Київської Академії та проповідник Московської Академії відразу звернув увагу на с е мінарію при архієрейському будинку. Заснована ще 1702 р. митрополитом Філофеем (Лещинським), на час приходу святителя Павла в Тобольськ вона занепала. Це, певне, була єдина семінарія Руської Церкви, яка не мала повн о го курсу н а вчання. У ній не було вищих класів філософії та богослов’ я. Таке становище можна пояснити великим браком кандидатів на церковні п о сади, через що ніколи було чекати закінчення повного курсу н а вчання. 7 Проте головною причиною занепаду семінарії була відсутність держ а вного фінансування. Згідно з Духовним регламентом, духовні школи вваж а лися школами при архієрейських будинках. Єпархіальні архієреї мали дбати про відкриття шкіл і утримувати їх на місцеві кошти. Тому стан духовної освіти в тій чи іншій єпархії залежав, переважно, від особи єпархіального а р хієрея. Тобольська єпархія, хоча за територією була й найбільшою, але дал е ко не багатою. Утримувати на свої кошти семінарію архієреєві було практ и чно неможливо. Святитель Павло подає прохання в Святійший Синод про надання їй статусу штатної семінарії, але тільки 1765 р. домігся дозволу на отримання для неї 490 рублів на рік. 8 Відкривши відсутні два класи — богослов’ я та філософії — вчений і є рарх сам особисто і безпосередньо контролював викладання уроків. Збіл ь шивши кількість семінарських предметів, ревний архіпастир почав дбати про збільшення складу її викладачів. Звертається він до рідного Києва, й не ст і льки до Академії, скільки до Києво-Печерської Лаври, яка завжди мала віл ь них учених ченців. Після зволікань, нарешті прохання сибірського свят и теля задовольнили й у січні 1764 року в Тобольськ відіслано двох учених ієром о нахів: Саватія Ісаєвича й Веніам і на Бєлковського. 9 Крім піклування про семінарію, яка мала виховувати грамотних паст и рів-місіонерів, святитель задумав заснувати цілу мережу нижчих духовних училищ. Так, у 1759— 1764 рр. у Тобольській єпархії було засновано низку так званих «заказних» шкіл, розташованих у «заказах». Це були школи в Б а рнаулі та Троїцьку, 1760 р.— у Красноярську й Верхотур’ ї, 1761 р. — у Єк а теринбурзі, Далматові, Рафаїлові. Пізніше відкрилися школи й в інших зак а зах — Тарському, Томському, Самарівському, Ішимському, Туринському. Ці школи мали чотири класи: фари, інфіми, граматики й синтаксими. Після них учні мали вступати в піїтичний клас семінарії. 10 Святитель Павло усвідомлював також важливість будівництва нових храмів для поширення християнства на території Сибіру. Він наполягав, аби будувалися камінні церкви. Разом з тим, намагався навести порядок із пр о цедурою оформлення церковного будівництва, а також із збиранням коштів на будівництво нових храмів. Так, 1759 р. по духовних заказах було розісл а но указ; у ньому докладно перераховувалися пункти, з яких у майбутньому мало складатися прохання парафіян про будівництво чи відновлення цер к ви. 11 Святитель Павло не хотів миритися з безконтрольним збором пожертв на будівництво храмів. Ще попередні архієреї для нього ввели «шнурові кн и ги» у яких ті, що збирали кошти, повинні були суворо стежити за записами пожертв. Дозволи на подібні збори видавалися десятками й сотнями безп е решкодно. Митрополит Павло обмежив кількість шнурових книг і видавав їх переважно тоді, коли будувалася камінна церква, яка вимагала більших з а трат. 12 Загалом, на думку дослідників, саме Павло Конюшкевич у 1760-их роках зумів різко покращити діловодство та звітність у своєму відомстві, які за інших архієреїв велися недбало. 13 Завдяки порядку й контролю за час п е ребування святителя Павла на Тобольській кафедрі збудовано багато храмів, особливо к а мінних. 14 Перш за все, було відновлено Богоявленську Церкву, яка за місяць до приїзду святителя згоріла разом із дерев’ яною Захаріївською церквою. На місці Захаріївської 11 червня 1759 р. митрополит Павло заклав камінну дв о хповерхову церкву: згори — на честь Воскресіння Христового, внизу — св я тих Захарії і Єлизавети, з приділом св. Димитрія Ростовського. 1 квітня 1761 р. в Тобольську було освячено камінну Христовоздвиженську церкву. Того ж року, 12 вересня освячена в нижньому поверсі камінна церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці. 28 квітня 1762 р. в Тобольському ж і ночому монастирі архієрей освятив літню церкву Різдва Богородиці, а при Благовіщенській церкві того ж року завершилося будівництво камінної дзв і ниці. У Стрітенській церкві 27 жовтня 1762 р. освячено приділ на ім’ я св. мучениці Параскеви П’ ятниці. У Знаменському монастирі українець Михайло (Міткевич) 1767 р. з а вершив будівництво камінної дзвіниці й камінної двохповерхової церкви: вн и зу — на ім’ я свят. Миколая, згори — на честь Казанської ікони Божої Мат е рі. У місті Березові 1765 р. на місці згорілого храму на честь Різдва Бог о родиці за грамотою митрополита Павла побудовано камінну церкву. У м. Ялуторовську в 60-ті роки ХVІІІ століття, згідно грамоти митрополита Павла, зведено двохповерхову камінну Стрітенську церкву. У Тюмені 1765 р. закладено камінну Успенську церкву. На місці Спаської дерев’ яної церкви, яка згоріла 4 червня 1766 р., 1769 р. побудовано к а мінну. У місті Тарі святитель освятив першу камінну двохповерхову Спаську церкву. У м. Красноярську близько 1759 р. розпочато будівництво камінної соборної Троїцької церкви. Також чимало збудовано й освячено преосв я щенним Павлом церков і в інших провінційних містах і селах. Дбаючи про семінарію, яка мала випускати потрібну кількість свяще н нослужителів, будуючи храми, наводячи порядок в єпархії, тобто, створю ю чи базис, митрополит Павло постійно й безпосередньо займався місіонерс ь кими справами. Для ознайомлення зі станом місіонерської справи в єпархії святитель Тобольський здійснював особисті візити в різні місця, незважаючи на труднощі, пов’ язані з подорожами по Сибіру. Так, приміром, у лютому-березні 1762 р. він відвідав «верховні міста та інші визначні місця Тобольс ь кої єпархії» (за маршрутом з Тобольська через Тюмень та Турінськ до Ве р хотур’ я). Його супроводжував численний почет, який складався з архіман д ритів, священиків, дияконів та хористів, котрі, очевидно, були необхідні для здійснення архієрейського богослужіння в рі з них місцях єпархії. 15 Неподалік кафедри митрополита Павла було Джунгарське (Калмицьке) ханство, яке межувало з Південним Сибіром річками Іртишом й Ішімом. У першу чергу сюди звернув ревний архіпастир слово євангельської проповіді. З довірою поставилися калмики до проповіді святителя Павла й охоче хре с тилися. Коли китайська армія в 1757— 1758 рр. зруйнувала Джунгарське ха н ство, дехто з джунгарців і їхніх тайшів (князів) рятувались у російських фо р тецях: Семипалатинську, Усть-Каменогорську, Ямишевську й ін., а також у містах Тарі й Тобольську. Там приймали вони російське підданство та пр а вославну віру. Серед них був сам Контайша (хан) Амурсана з жінкою Бетей і сином Пунцуком, котрі, прибувши до Тобольська, жили в заміському арх і єрейськ о му будинку. 16 З метою пожвавлення місіонерської справи у Тобольській єпархії, св я титель Павло 1764 р. запровадив у Тобольську посади двох спеціальних міс і он е рів для проповіді християнства серед іновірців-ідолопоклонників і для утве р дження новонавернених з язичництва в істинах православної віри. На затверджені тоді посади місіонерів святитель подбав призначити найосвіч е ніших осіб із середовища духовенства Тобольської єп а рхії. Інструкції, правила й поради, з якими звертався святитель Павло до р і зних духовних осіб своєї єпархії з цього приводу, ясно свідчать про глибоку любов та істинно апостольське піклування його про нещасних людей, що не знали правдивого Бога. Протопопів «заказчиків», а через них і загалом усіх священиків Тобольської єпархії святитель Павло настійливо переконував ставитися з любов’ ю та поблажливістю до ще нехрещених, заохочувати їх до прийняття таїнства хрещення, охороняти й захищати їх від лиха. Так, прим і ром, в інструкції протопопам — Дем’ янському й Норимському святитель Павло наказував: «Поганським народам проповідувати Слово Боже та пр и водити їх до пізнання Єдиного Триіпостасного Бога, у Трійці Святій слав и мого і поклоняємого від усього творіння Отця і Сина і Святого Духа. Наве р тати їх пристойним чином, беручи за приклад апостолів: добровільно, з ла с кою і без озлоблення. Тих із них, котрі добровільно бажатимуть хрещення, просвіщати святим хрещенням, не обтяжуючи їх на перших порах. Навчати їх найкоротших і найнеобхідніших молитов та спостерігати за їхніми нах и лами й намірами. А вже згодом, коли охрестяться, подати їм достатньо н а станов, навчити молитов і смиренно розповідати про віру, надію й любов до Бога та ближнього. Запроваджувати в них християнські звичаї привітно й л а скаво. Щоб через це в інших розбудити бажання до святого хрещення, а о б раз і озлоблення не допускати». 17 Великих зусиль доклав митрополит Павло для покращення внутр і шньої організації місії. Уряд не піклувався про місію, більше заважав їй. М і сцеві к о шти після секуляризації були мізерні. Місіонерська справа вимагала не тільки особливого піклування з боку єпархіального архієрея, а й штату й о го помічників. Відсутність місіонерів ускладнювала справу просвіти інові р ців; а тут, як писав митрополит Антоній Стаховський (1721— 1740) роботи вистачило б не на 70, а на 700 пропові д ників. 18 Як уже говорилося, святитель Павло домігся від Святійшого Синоду дозволу лише на дві посади спеціальних проповідників місіонерів. Хоча їм і було призначено зарплату, але про регулярне надходження її не подбали. Коли Святійший Синод 19 травня 1768 р. вимагав відомості з єпархії про проповідників серед іновірців, то з Тобольської єпархії повідомили, що пр и значена проповідникам-місіонерам: протоієрею Афанасію Туясову та прот о ієрею Олексію Михайлівському зарплата з кінця 1766 р. в Тобольськ не на д ходила. Уряд Катерини II практично припинив підтримку православної місії. Збідніла Тобольська кафедра після проведення секуляризації була неспр о можна за власні кошти підтримати місіонерську справу. Якщо 1753 р. в Т о больській єпархії хрестилось 462 людей, у 1764 — 361 людина; то за даними Тобольської консисторії 1765 року було хрещено 176 людей, 1766 року — 34 людини, 1787 року — 97 людей, а 1768 року — 30 людей. Тобто, місіонерс ь ка справа не розвивалася, а навпаки, послаблювалася. Але в цьому немає ж о дної провини святителя Павла. «Згори» більше цікавилися створенням нов о го в катерининському дусі наказу для місіонерів, аніж проблемами місіон е рів. 19 На жаль, і місіонерська справа часом страждала від зловживань вик о навців. Вони перебували далеко від начальства, у віддалених улусах і святу справу, бувало, перетворювали на предмет наживи, хоча святитель Павло к а тегорично наказував: «місіонерську діяльність проводити з усяким стара н ням і добрим порядком не ображаючи й не озлоблюючи нікого й до хабарів не торкатися». 20 Але часто новохрещене населення тубільців, під впливом своїх нехр е щених одноплемінників, звинувачувало місіонерів і в неіснуючих зловж и ваннях. Скарги на примусове навернення в християнство надходили до С и ноду постійно ще при попередниках митрополита Павла. Однак Синод ст а вився до них раніше з недовірою. Тепер, коли до влади прийшла Катерина II, ситуація змінилася. Відчувши її ста в лення до архієреїв і до Церкви загалом, скаржники безперервною чергою потягнулися в Петербург. Оббиваючи п о роги установ і начальства, ходаки очорнювали своїх, невгодних їм священ и ків, протопопів і, зокрема, архієрея. Обер-прокурор Меліссіно й імператриця були готові слухати й вірити будь-яким звинуваченням на митрополита Па в ла, як земляка митрополита Арсенія Мацієвича * * Митрополит Арсеній Мацієвич народився 1697 р. в сім’ ї священика в Україні. 1716 р. прийняв чернецтво. 1723 р. закі н чив Києво-Могилянську Академію. Наприкінці духовної кар’ єри він був митроп о литом Ростовським і постійним членом Святійшого Синоду. Але з 1763 р. становище його різко змінюється: його позбавляють сану за пр о тест проти відібрання церковних маєтків у казну при Катерині ІІ. Його засилають у Карельський Миколаївський монастир, а 1767 р. позбавл я ють навіть чернечого звання й зачиняють у фортеці Ревельській, де він помирає під іменем Андрія Брехунця 1772 р. , і, зокрема, звичайно, під о зрювали в ньому ворога секуляризації. Підозри ці були небезпідставні. Після сумнозвісного указу від 26 лют о го 1764 року в Сибіру в монастирів було відібрано вотчини з селянами й самі монастирі розділено на класи. З 17-ти монастирів, на які всі сибірські митр о полити покладали надії, як на найкращий засіб боротьби з розколом і пога н ством, шість було закрито, ті, що залишилися, після конфіскації земель були сильно підірвані в засобах існування, бо в малозаселеному бідному Сибіру землеволодіння були значно важливішими для них, ніж для монастирів у центральній Росії, які крім від з е мель, мали багато інших прибутків. Отже, суми на утримання архієрейського дому й монастирів виявилися зовсім недостатніми. Святитель Павло не міг і не хотів приховувати свого негативного ставлення до закриття монастирів. Маючи великий життєвий досвід і проникливий розум, він бачив, що багато сибірських чернечих об и телей, не маючи засобів для існування, заглохнуть і не служитимуть уже справі просвіти сибірських народів 21 . Тому святитель Павло зробив сміл и вий і дуже небезпечний крок. Потрібна була неабияка мужність, щоб після від о мої всім розправи над Арсенієм Мацієвичем подати свій протест проти указу про секуляр и зацію. Це сталося наприкінці 1764 року. Хоча своїм поданням до синоду св я титель намагався захистити свою Сибірську митрополію, але всім було ясно, що це протест проти всієї державної політики ставлення до церкви. Ряд д о слідників стверджують реальність цього протесту: митрополит Іларіон (Ог і єнко), Симонюк В., прот. Олександр Швець. Є такі, що не погоджуються з цим твердженням. Так, Карташев А.В. пише: “По некоторому недоразум е нию до конца XIX в. в исторической литературе имя митрополита Павла примешивалось к делу митрополита Арсения” 22 . У своїх доказах він був щ и рим, шляхетним, справедливим ревнителем чистоти й успіху Православ’ я. Синод не зважив на його докази, а вища державна влада сприйняла їх як в и клик. Відтоді святитель Павло став особистим ворогом Катерини II. За її н а казом Синод наприкінці 1764 р. відкриває вправу на митрополита Тобольс ь кого Павла. Ставши дисидентом, святитель терпів різні несправедливості та цькування з боку Синоду та світської влади. Протест став головною прич и ною негативного ставлення та звільнення митрополита з Тобольської єпархії 23 . З тексту записів, поданих Синодом на вимогу неправославного напіват е їста обер-прокурора Меліссіно, й відповідей на них митрополита Павла видно явні перебільшення та прямі наклепи скаржників. Детально вивчи в ши скарги на митрополита Павла, а також його листування з Синодом, і с торик Титлинов В. дійшов висновку, що святитель Павло діяв згідно з тр а диціями й законами ХVIII ст., а справа, заведена на нього, була на о с нові фальшивих скарг або перебільшень 24 . Катерина, зводячи до смерті митр о полита Арсенія, з самого початку свого царювання пильно стежила за особистістю митроп о лита Павла. Не дивна тому реакція Катерини II на ві д гук про святителя Павла вченого абата Шаппа. Цей французький астроном 1761 р. прибув у Т о больськ для спостереження проходу Венери перед Со н цем. При цьому був присутній митрополит Павло. Пізніше абат Шапп від і зветься про святителя Павла, як про вчену людину. Він називає його ревн и телем віри, коректним і приємним у спілкуванні. Абат пише, що Павло «міг би служити взірцем для всього християнського духовенства». Чи- таючи ці рядки, вже 1768 р. Катерина роздратовано зазначає: «Ось ч у довий взірець, який пропонує абат для наслідування: невіглас і фанатик! Цей пр е лат крім того був гордим і мстивим. Вади, за які він повинен був недавно з а лишити свою єпархію». 25 . На виклик Синоду святитель Павло прибув у Москву 2.04 1768 р. Тут він, умовлений своїми друзями, написав прохання про звільнення його на спокій у Києво-Печерську Лавру. Імператриця затвердила відпуск на спокій, правда, без пенсії та без прогонних грошей. Прибувши в Київ, митрополит Павло повністю віддався молитовній, постовій і доброчинній підготовці до своєї мирної християнської кончини, оточений дедалі більшою шаною вір у ючого народу. Упокоївся митрополит Павло 4.11.1770 р. за старим стилем. Через чуму, яка лютувала в Києві й відсутність митрополита (Київська ми т рополія на той час була овдовівшою), а також відсутність розпоряджень С и ноду, тіло святителя Павла 1,5 місяця залишалося непохованим. Похорони, нарешті, відбулися 19 грудня 1770 р. При закритті гробу виявилося, що тіло не розклалося. Безперервний ряд чудесних зцілень за молитвами до нього йшов із тієї пори й до спроби перенесення гробу 1832 р. і після того перех о дить в XX століття й до сьогодення 26 . Отакою є доля нашого великого земл я ка, українця митрополита Павла Конюшкевича. Велика кількість чудес від нетлінних мощів святителя Павла й усен а родне його шанування як святого угодника Божого спонукало Київську міс ь ку Думу звернутися до вищої церковної влади з пропозицією всенародного прославлення пам’ яті святителя. Прославлення мало відбутися 1915 р., але Перша світова війна перешкодила цьому. Помісний Собор РПЦ 1917— 1918 рр. теж збирався канонізувати святителя, проте обставини воєнного ч а су змусили собор припинити свою діяльність. 1984 р. з благословення Мо с ковського патріарха Пімена у зв’ язку з підготовкою до свята 1000-ліття Хрещення Русі було встановлено святкування на честь собору Сибірських святих, серед котрих — свят и тель Павло Тобольський. Проведення Архієрейського собору та майбутню канонізацію святит е ля Павла Конюшкевича було офіційно започатковано рішенням Священного Синоду УПЦ КП від 15 грудня 1997 р. під головуванням Святійшого Патрі а рха Київського і всієї Русі-України Філарета. Немало причинилися до появи цього рішення земляки святителя Павла самбірчани, які пам’ ятали про нього й на його честь збудували величний храм. Перші розвідки про святителя П а вла разом із місцевими істориками зробив прот. Іван Швець, тоді клірик це р кви Різдва богородиці м. Самбір (зараз викладач КДА). Після нього вивче н ням життя й діял ь ності митр. Павла зайнявся брат, прот. Олександр Швець, який написав і захистив кандидатську дисерт а цію про нього. Нарешті, відбувся сторіччями очікуваний Собор, перший пункт ухвали якого проголошує: «Приєднати митрополита Тобольського Павла Конюшк е вича до лику святих для церковного шанування й занести його ім’ я у прав о славний церковний календар». У документі діяння освяченого Архієрейськ о го Собору УПЦ КП «Про канонізацію святителя Павла Конюшкевича (1705— 1770) митрополита Тобольського говориться: «Митрополит Павло є окрасою Церкви Христової, зразком самовідданого святительського служі н ня, утвердженням православ’ я і подвижником благочестя. Справжньою в е личчю дихає проста, незламна у правді своїй, як старозавітні пророки, пряма і грізна постать святителя Павла». 27 . Мощі митрополита Павла після пі в вік о вого перебування під уламками Успенського храму Києво-Печерської Лаври нині знайдено й поставлено для поклоніння віру ю чих. РОЗДІЛ V. УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ МІСІОНЕРИ ІРКУТСЬКОЇ МІСІЇ 5.1 Заснування Іркутської єпархії Тобольська єпархія, заснована при патріархові Філаретові 1621 р., п о над сто років була єдиною на всій території Сибіру. На Тобольську кафедру на початку XVI й у XVII столітті посилалися, переважно, діяльні й учені і є рархи. Та якби вони не виявляли свою ревність щодо церковного благоус т рою єпархії, для них фізично було неможливо керувати всіма парафіями й монастирями Східного Сибіру, віддаленими від Тобольська на тисячі кіл о метрів. Управління церковними справами Східного Сибіру було особливо важким для тобольських архіпастирів. «Те, що по громадянському відомству поручалося цілим десяткам воєвод, по церковному покладалося на одну л ю дину». 1 На Московському Соборі 1667 р. було вирішено заснувати архієписк о пію в Тобольську та єпископію на Лені, а Тобольськ піднести на ступінь м и трополії. Однак, зроблено було тільки останнє. 2 Питання про заснування н о вих єпархій Сибіру піднімалося й на Московському Соборі 1681 р. «Арх і єрейська додаткова присутність потрібна й необхідна для того, що Сибірс ь кий край просторий і в ньому безліч народу, що Христа не знає, також деякі міста на далекій відстані знаходяться від архієрейської кафедри, а саме, в Сибірському краї від столичного міста тієї єпархії до Даурських і Нерчинс ь ких і Албазинських островів і до інших подібних багатьох місць за один рік, і за півтора, і за два ледве переходять, а в тих далеких місцях християнська віра не розширюєт ь ся». 3 Патріарх Іоаким визнавав за необхідне дати Тобольському митропол и тові чотирьох вікарних архієреїв: у Тюмень, Верхотур’ є, Єлисейськ і за Ба й кал — у Даурію. 4 «Але всі ці й подібні пропозиції, переважно через брак к о штів для утримання архієреїв і їхніх кафедр, залишалися без виконання до 1707 р.». 5 1706 р. на прохання Тобольського митрополита Філофея (Лещинськ о го) в Іркутську було затверджено вікаріотство Тобольської єпархії. 6 Віка р ним єпископом призначили колишнього намісника Київського Пустинно-Миколаївського монастиря архімандрита Варлаама (Косовського), котрий пробув у Іркутську з 1707-го до 1710 р., а потім самовільно виїхав у Москву, де до призначення на Тверську кафедру (1714) «тільки за титулом вважався Іркутським Вікарієм». 7 Мізерне забезпечення, невлаштованість єпархіальних справ «неприємності з місцевою владою і розпущеність народу» — все це призвело до того, що єпископ Варлаам залишив Іркутськ. 8 Іркутською пас т вою, як і раніше, керували Тобольські митрополити. Великий сибірський благовісник і просвітитель сибірських народів м и трополит Філофей (Лещинський) був першим і єдиним з Тобольських арх і пастирів, хто відвідав Іркутськ. У березні 1719 р. він поїхав через Іркутськ за Байкал, а в травні повернувся в Іркутськ. Святитель Філофей освятив д е рев’ яну церкву Воздвиження Хреста Господнього в Іркутську, «про що сві д чив пам’ ятник, який стояв на місці попереднього дерев’ яного храму, поблизу камінної Христовської Церкви». 9 Пізніше наступник митрополита Філофея святитель Христовий Іоан (Максимович) з Тобольська «відправив як благ о словення Іркутській пастві, як своїй, список з чудотворної Абалацької ікони Божої матері, при ч о му в силабічних віршах своїх бажав від Пречистої Діви-Матері всякого роду тимчасових і вічних благ, і щоб самому йому особисто відвідати її». 10 Кончина св я тителя Іоанна 1715 р. перешкодила цьому наміру. 1721 р. вікарієм в Іркутськ було призначено єпископа Ігнатія (Смола), але він відмовився від поїздки в Сибір. 11 У першій половині 1722 р. Петро І наказав Синодові вибрати й «пост а вити в Іркутськ такого архієрея, котрий був би вченим, для навернення та м тешніх народів у християнську віру». 12 Джерела свідчать, що заснування с а мостійної Іркутської кафедри було пов’ язано з просвітою світлом Христової віри язичників і ламаїстів Східного Сибіру. Один із членів Синоду архімандрит Чудового монастиря Феофілакт (Лопатинський) сам «просився в Іркутськ, ради євангельської проповіді», і говорив, що «він шукає Іркутського єпископства не ради цього єпископства, а ради місіонерської справи, котра була з ним з’ єднана». 13 Синод представив Петру І кандидатуру самого архімандрита Феофіл а кта, але попри це не хотів відпускати його, вважаючи потрібним у Синоді. Пропонувалися на Іркутську кафедру й інші кандидати: Білозерський арх і мандрит Ірінарх, обер-ієромонах флоту Рафаїл (Заборовський) і Печерський архімандрит Іван (Сенютович). 14 Але ніхто з них не горів бажанням потруд и тися на ниві місіонерській, у далекому Сибіру, серед темних народів. Петро І розумів, що не буде від них користі на Іркутській кафедрі, тож відхилив усі пропозиції Синоду. Ніхто з кандидатів на єпископство не хотів їхати в Іркутськ. Усі боял и ся, не погоджувалися навіть ті, котрі завинили й перебували під загрозою п о карання. Так, навіть Коломенський митрополит Ігнатій, що потрапив в опалу при Петрі Великім, почувши рішення царя про те, що з найяснішої милості йому дозволено залишитися в єпископському сані але тільки в Іркутську, у присутності Синоду лежав у ногах Петра та слізно благав і вимолив собі зв і льнення від цього призначення, визнавши за краще бути ув’ язненим у Ніл о вій пустині. 15 У такій ситуації уряд не міг не скористатися невизначеністю станов и ща єпископа Інокентія Кульчицького, що перебував в Іркутську протягом 5-ти років, уже звик до цього краю і ніколи ні на кого не скаржився. Саме т а кий терплячий більше ніж будь-хто інший був спроможний на рівноапо с тольське надзвичайно важке служіння. 26 липня 1727 р. великий сибірський молитовник і чудотворець, перебуваючи в Іркутському Вознесенському м о настирі, одержав указ про призначення його єпископом Іркутським і Не р чинським. 16 Ось рядки цього указу: «Указ Її Імператорської Величності, С а модержиці Всеросійської із Святійшого Урядового Синоду, Преосвяще н нійшому Інокентію, Єпископу Переяславському, 15 січня 1727 р. її Імпер а торська Вели ч ність, знаходячись у зимовому домі, за докладом Святійшого Синоду, наказала бути в Іркутську Єп и скопом Вашому Преосвященству». 17 На другий день після отримання указу про своє призначення, святитель Інокентій сповістив про це духовенство нововідкритої Іркутської Єпархії. Оригінал цього святительського розпорядження зберігається як святиня в І р кутській Спаській церкві, в зимовому храмі в позолочених рамках під склом біля ікони Святителя Інокентія. Окружною грамотою від 1 вересня святитель вітає Іркутську паству такими словами: «Божою Милістю Преосвященнійший Інокентій, Єпископ Іркутський і Нерчинський. У місті Іркутську всім церквам святої Східної с и нам послушним духовним і світським. Благодать Господа нашого Ісуса Хр и ста, любов Бога і Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами: Оскільки благословенням Божим, її Імператорська Величність, маючи серце своє благодатне в руці Божій, за докладом Святійшого Синоду благоволила мене милостивим своїм Імператорським указом призначити в Іркутську єп а рхію дійсним Єпископом, і титулувати себе по тій єпархії, як і раніше був а ло, того радимо раніше всіх творити моління за її Імператорську Вели ч ність про здоров’ я і всієї її Імператорської Величності високої Фамілії, Св я тійшого Синоду, також і про наше смирення титулуючи нас Іркутським і Нерчинс ь ким. Також молимо вас і архіпастирськи наставляємо: мудруствуйте однод у мно, друг другові честь велику творіть, мир і любов між собою м а ючи, як і Апостол святий Павло повчає. Цього навчайтеся, це наслідуйте, цього тр и майтесь, і так тимчасові блага і вічні удостоїтись наслідувати всеусердно б а жаємо і благословення посилаємо. Амінь. Інокентій єпи с коп». 18 Таким чином, Іркутська паства з 15 січня 1727 р. вийшла з під опіки Тобольського митрополита, а Іркутська єпархія здобула свою самостійність. Звідси починається наступництво її ієрархії. Ось список Іркутських єпископів-українців XVIII століття: 1. Інокентій Кульчицький, єпископ з 1727-го до 1731 р. 2. Інокентій Нерунович, єпископ 1732— 1747 рр. 3. Софроній Кристалевський, єпископ 1772— 1789 рр. 4. Веніамін Багрянський, єпископ 1789— 1814 рр. 5.2 Іркутські святителі-місіонери а) Святий Інокентій (Кульчицький). Уславлений дивними чудесами святий Інокентій, єпископ Іркутський, котрим пишається Російська Православна Церква, народився приблизно 1680— 82 р. на Чернігівщині. Іван Власовський стверджує, що св. Інокентій походив зі стародавнього українського шляхетського роду Кульчицьких на Волині, але батьки його переселилися на Чернігівщ и ну. 1 Історик Хижняк Зоя Іванівна вважає, що він походив з галицького шляхетського роду. 2 При хрещенні йому було дано ім’ я Іван. Він рано втр а тив батьків, тож виховувався в родичів. Один із них — Г.Кульчицький — був п е рекладачем Посольського, згодом Малоросійського приказу, він виконував місію Московського уряду в польського Короля Яна Собєського, а 1672 р. їздив у Батурин до Д.Многогрішного. Дядько Інокентія був писарем В. Кочубея, за зв’ язки з яким Іван Маз е па заслав його до Сибіру. 3 Богословську освіту святитель здобув у Київській Академії в останніх роках ХVІІ століття. У Києві він увійшов до братії Києво-Печерської Лаври, де прийняв чернечий постриг з ім’ ям Інокентія. 1708 р. стає ієромонахом і вже невдовзі, за наказом церковної влади, залишає Київську Лавру й Київ. На початку 1710 р. ієромонах Інокентій (Кульчицький) прибуває в Москву та обіймає посаду вчителя словесності в слов’ яно-греко-латинській академії. Тоді її ректором був учений архімандрит Феофілакт (Лопатинський), котрий згодом став членом Святійшого Синоду. Тут він пробув до 1719 р., виклад а ючи також метафізику, філософію та моральне богослов’ я, обіймаючи пос а ду преф е кта. 4 У числі тридцяти шести ченців Інокентія викликали в Ол е ксандро-Невський монастир і призначили на корабель «Самсон». Служив він і пе р шим обер-ієромонахом у Фінляндському корпусі при мисі Або. Наприкінці 1720 р. став намісником Олександро-Невської лаври, а 5.03.1721 р. хіротон і зований на єпископа Переяславського (Залеського) з призначенням головою Пекінської духовної місії. 5 Велися довгі переговори російського уряду з китайським про пропуск очолюваної єпископом російської духовної місії, і святитель впродовж п’ яти років залишався в невизначеному й важкому становищі, до 1725 р. переб у ваючи в Селенгінську, за Байкальським озером, а з 1725 р. в Іркутському Вознесенському монастирі. Щоб прогодуватися, супутники єпископа Іноке н тія займались риболовством. Сам святитель латав зношений одяг, писав «у подяку за хліб» разом зі своїм дияконом ікони для Селенгінського Троїцьк о го монастиря. За час перебування в Забайкаллі, святитель вивчив бурятсько-монгольську мову й почав проповідувати Христове вчення серед язичницького н а селення. 6 1725 р. святитель Інокентій отримав указ Святійшого Синоду, яким йому дозволялося виїхати в Іркутськ і там очікувати наступних вказівок. В І р кутську він оселився у Вознесенському монастирі, де займався «обробкою відведеного йому городу, бесідами з інородцями й дітьми». 7 15 січня 1727 р. владика одержав призначення на кафедру єпископа І р кутського й Нерчинського. Відтоді діяльність місіонерів Східного Сибіру стала успішнішою. Святитель Інокентій був «першим благодатним світил ь ником і духовним збир а чем» Східного Сибіру. 8 Ми вже відзначали труднощі, з якими зіштовхувалися Тобольські ієр а рхи, але тут ситуація була ще гіршою. Тобольська кафедра була більш-менш облаштованою, а в Іркутську все починалося практично з нуля. Близькість китайського кордону, обширність і малозаселеність єпархії, численні народи, не просвічені Христовою вірою, бездоріжжя та бідність — усе це робило а р хіпастирську працю важкою, а життя надзвичайно скрутним. Першою пр о блемою, що постала перед святителем Інокентієм, була відсутність житла в Іркутську. Дім, подарований єпископу Варлааму дворянином Перфільєвим, було забудовано м’ ясними рядами. Єпископу Інокентію залишилося тільки тулитися у Вознесенському монастирі. Але монастир стояв за широкою та швидкоплинною річкою Ангарою, переправа через яку була важкою, інколи небезпечною, а в окремі місяці просто неможливою. 25 вересня 1727 р. святитель звернувся в Магістрат із проханням про д о звіл оселитися в будинку колишнього бургомістра Михайла Сухова, але йому відмовили. Ще рік тривало клопотання про надання помешкання, але тільки після від’ їзду графа Сави Владиславовича, посла її імператорської в е личності, котрий гальмував влаштування єпископа, воєвода Ізмайлов дозв о лив з а йняти будинок, але не Сухова, а зовсім скромний боярина Єлєзова, де архіпастир так і не оселився. 9 Отак, замість того, щоб спрямувати всі свої з у силля на розбудову єпархії, святитель, через бюрократизм і байдужість вл а ди, мусив марнувати час на власне влаштування. Які маємо відомості про фінансове забезпечення першого Іркутського єпископа? Відомо, що Тобольський Митрополит через свого приказного Слопцова виділив єпископу Інокентію на його утримання 104 рублі 42 коп. на рік. Враховуючи віддаленість і дорожнечу на всі життєві потреби, ця сума була критично мізерною. Треба зважити на те, що на забезпеченні єпископа був великий почет із 12 чоловік, а саме: ієромонах Лаврентій, двоє ієроди я конів — Тарасій і Серафим, іподиякон — Єгор Рещіков, троє хористів, п’ ятеро піддяків. Усіх їх було призначено з єпископом Інокентієм у Пекін, і тепер вони, не відкріплені від нього, вимагали і їжу, і одяг. Правда, вони б у ли потрібні для архієрейського служіння. 10 Отакою була матеріальна база єпископа-місіонера. Наглядач Тобольського архієрейського приказу Никифор Слопцов за наказом митрополита Тобольського передав новому архіпастирю в управлі н ня ті самі церкви й монастирі, якими раніше опікувався єпископ Варлаам, в і карій Тобольської Митрополії, але чомусь без Керенського та Якутського монастирів, міст Якутська й Ілимська з уїздами, які належали до Іркутської провінції, і навіть без Селенгенського Троїцького монастиря, розташованого в середині Іркутської єпархії. До складу новоствореної єпархії ввійшли в місті Іркутську 9 церков, а саме: Соборна Спаська і Богоявленська — обидві камінні та п’ ять парафі я льних дерев’ яних. В Іркутському дистрикті 15 церков. За Байкалом — Пр е ображенський Посольський монастир і 13 парафіяльних церков. У Нерчи н ському заказі: у місті Тройце-Воскресенська а в уїзді 6 парафіяльних церков. Отже, в управління єпископа Іркутського від Тобольської митрополії відій ш ло 43 церкви, з них Іркутська Спаська, Богоявленська й у Нерчинську Тро й це-Воскресенська називалися соборними, і 3 монастирі: Вознесенський, Зн а менський і Посольський Пр е ображенський. З передачею церков і монастирів, Слопцов передав Преосвященному Інокентію багато незакінчених ним слідчих справ, зокрема скаргу провінц і ал-інквізитора Ієвлєва та братії Вознесенського монастиря на архімандрита Антонія Платковського. Причиною незавершеності останньої справи, за сл о вами Слопцова, був від’ їзд Платковського в китайське прикордоння до на д звичайного посланника. 11 Перед відкриттям Іркутської єпархії Тобольські ієрархи керували нею за допомогою розпоряджень через Монастирський Вознесенський приказ й Іркутських заказчиків, а з 1720 р. через архімандрита Антонія Платковськ о го, а в разі його відсутності через намісника Вознесенського монастиря ієр о мон а ха Корнилія, а потім ігумена Пахомія. Взявши управління єпархією, єпископ Інокентій утворив, за прикладом інших єпархій, архієрейський пр и каз, до якого ввійшли: ігумен Пахомій, приказний наглядач Олексій Попов, підка н целярист Єгор Рещіков, і найманий писар Артемон Шликов. Система інкв і зиторства змусила святителя Інокентія ввести до складу єпархіального упр а вління інквізитора для нагляду за духовенством і для присутності при роз г ляді слідчих справ особливої ваги. ( Синод у перший рік свого заснування (1721) вирішив, наслідуючи державні управлінські структури, призначити протоінквізитором Пафнутія, ієромонаха Данилового монастиря. У єпарх і ях узаконено бути в кожній по-одному провінціал-інквізитору з чернечого чину, котрих затверджував Синод. Провінціал-інквізиторам було дано право в монастирях і підпорядкованих їм містах і заказах від себе призначити і н квізиторів. Інструкція для церковної інквізиції складалася з 47 пунктів, з яких особливо вражають шість перших, де не тільки прото- і провінціал-інквізиторам надавалося право стежити за єпархіальними архієреями: як вони ведуть своє життя, чи в усьому чинять за правилами й духовним ре г ламентом, чи віддають достойну честь Синодові тощо. Більше того, у разі якоїсь підозри на архієрея інквізитор зобов’ язувався нагадувати про це арх і єреєві для виправлення, а якщо не виправлятиметься, то необхідно було д о нести провінціал-інквізитору, а той – протоінквізитору, а останній – у С и нод. ) 12 Святитель невтомно працював над упорядкуванням єпархії, зміцне н ням її духовного життя, про що свідчать його численні проповіді, архіпа с тирські послання й розпорядження. Іркутський єпископ за кожної нагоди н а гадував, що священик неодмінно повинен удосконалюватись у Законі Бож о му, рег у лярним читанням Святого Письма і творів Святих Отців Церкви. Священиків святитель закликав навчати свою паству православної віри, п о божної вдачі, любові до своєї землі та традицій. В одній із своїх промов до пастирів, вл а дика казав, що вони повинні старанно будувати дім Божий, оздоблювати й о го всілякою красою, особливо його прикрашати шляхетними прикладами свого життя та проповіддю слова Божого, що є найвищою окр а сою Церкви. Не випадково стільки уваги приділяв святитель настановам священ и ків. Саме вони мали змінити ситуацію в духовно-релігійному житті сибір я ків. А миряни цієї єпархії були, здебільшого, дуже грубі й мали різні ганджі. Декотрі захоплювалися буддизмом чи поганськими забобонами або звича я ми, і н ші, приміром, купці — прогулювали або програвали свої багатства. Тож аби подолати в побуті пастви ці негативні явища й утвердити в її житті правдиве розуміння заповідей Господніх, святителеві довелося багато навч а ти своїх пастирів, формуючи їх, а також безпосередньо навчати паству, з а кликаючи зберігати святість подружньої вірності, заохочував зберігати вст а новлені Б о гом і Церквою пости, християнські свята справляти не пияцтвом і обжерливістю, а молитвою, чистою та д у ховною радістю. 13 Єпископ Інокентій Кульчицький доклав чимало зусиль для налаг о дження навчального процесу духовної школи, заснованої в Іркутському Вознесе н ському монастирі архімандритом Платковським. Її святитель Інок е нтій з а став такою: учнів було набрано з усіх станів, зокрема й селянських д і тей, причому силоміць. Зібрати учнів для новоствореної школи було нелегко, бо місцеве духовенство відмовлялося віддавати дітей навчатися навіть під з а грозою штрафу. При цьому в батьків брали письмове зобов’ язання, що їхні діти «доки не вивчаться, не відійдуть й не втечуть без відома архієрея». 14 Н о вий владика на прохання батьків звільнив селянських дітей, решта учнів з а ймалася в побудованій Платковським на косогорі, навпроти монастирських стін, будівлі, яка поділялася на дві половини. Учителем було призначено в и хідця з Монголії, котрий не знав російської мови. Це був лама Лапсан, його знайшов Платковський, запропонувавши цю посаду з окладом 130 рублів на рік, з відведенням пасовищ для приведеного ним табуна коней. Тому цю школу називали монгольською. Тільки на перший погляд здається дивним призначення лами вчителем православних дітей. Це рішення мало на меті підготовку місіонерів для проповіді серед буддистів. 15 Учитель Лапсан мав при собі помічника, напевно з новохрещених, М и колая Щолкунова. Для цього працівника святитель додав ламі до зарплатні ще 50 р. Оскільки ні лама, ні Щолкунов не могли викладати уроки російс ь кою мовою, то преосвященнійший знайшов перекладача, якогось Івана Пу с тиннікова, котрий спочатку навчався в Іркутській монгольській школі, а п о тім Платковський відправив його за Байкал для вдосконалення. Йому було призначено на рік 10 рублів зарплати й утримання за рахунок монастиря. Лапсан заявив єпископові, що книги монгольські, придбані для школи так зіпсувалися, що вчити за ними неможливо. Стараннями владики, книги протягом року було переписано, а позичені оригінали повернено за Байкал їхнім власникам селенгінському Таймі та ще якомусь Іванові Мостиніну з подякою від єпископа Інокентія. 16 Проте цим не обмежилася діяльність освіченого ієрарха стосовно п о ширення світла науки. На початку 1728 р. він приступив до відкриття при Вознесенському монастирі іншої вЂ” слов’ яно-руської школи, не відокремл е ної від першої. Учні розмістилися в одній будівлі разом із монгольськими. Нов о створене училище дістало назву Монголо-Руського. Це було початком історії Іркутської Семінарії. В той самий час, святитель розіслав по єпархії розпорядження, щоб священно-церковнослужительських дітей віком від 7-ми до 15-ти років було відіслано в училище не пізніше березня 1728 р., ще й попередив про штраф за ігнорування розпорядження. Так, до 1730 р. в училище було зібрано 35 д і тей. Не обійшлось і без протидії. Один церковник відмовився від служби, і погодився знову стати селянином, аби тільки сина звільнити від школи. 17 Наводячи порядок в єпархії, влаштовуючи школи, святитель постійно пам’ ятав про свій обов’ язок місіонерства. Ще до призначення на кафедру, перебуваючи в Селенгінську за Байкальським озером, а потім в Іркутському Вознесенському монастирі, переносячи терпляче усілякі скорботи і прин и ження, святитель Інокентій вже тоді добровільно взяв на себе труд апостол ь ського подвигу, проповідуючи Євангеліє поганським племенам Східного Сибіру — бурятам, тунгусам і якутам. 18 Тим паче очоливши Іркутську єпа р хію, Інокентій прагнув максимально потрудитися на місіонерській ниві. Для успішної місіонерської праці необхідні були принаймні три умови: 1. Здібні проповідники. 2. Матеріальні засоби. 3. Певною мірою готовність самих язичників сприйняти Христове вче н ня. Та жодної з цих умов реально не існувало в часи святителя Інокентія. Духовенство з простолюдинів, тримаючи Служебника і Требника могло тільки відправляти Богослужіння та християнські треби; безграмотність д е яких із них доходила до невміння написати своє ім’ я. Стосовно матеріальних засобів, то святитель, як уже сказано, не тільки не мав їх для роз’ їздів чи для посилання проповідників, хоч би й знайшлися спроможні люди, а й сам утримувався випадковими пожертвами, не маючи зарплати. Важко було спілкуватись і з бурятами, огрубілими, незнаючими російської мови, котрі к о чували степами й дуже рідко заїжджали в місто, якого боялися. Попри всі ці труднощі, архівні документи свідчать про навернення бурятів у христия н с т во. На жаль, кількість їх невідома, бо нумерацію тоді не вели, як це почали робити згодом. 19 Наведемо один приклад, як святитель боровся за кожну душу, аби пр и вести її до Христа. У сім’ ї бурята Кекена було двоє хрещених синів. Нехр е щену дочку свою Бободою батько видає за охрещеного бурята. Проживши близько трьох років із чоловіком, вона відпрошується погостювати в охр е щеного брата Олексія. Тут життя брата-християнина захоплює її і вона, з а мість повернення до чоловіка, йде у Вознесенський монастир, після чого з нею зустрічається сам єпископ Інокентій. Потім було довге з’ ясування спр а ви з Провінціальною канцелярією, куди тесть подав скаргу на невістку. Св я титель захищав право новохрещеної бурятки Марини не повертатися до ч о ловіка-язичника й відкидав усі наклепи на неї. З цього епізоду ясно, що з боку святителя було повне піклування про просвіту бурят світлом Христовим, і що Вознесенський монастир був при ньому купіллю для них, хоча влада стояла на боці нехрещених. І як, здавал о ся б, за відсутності фінансування місіонерської справи та протидії з боку влади й самих туземців можна було заохотити туземців до хрещення? Однак буряти за часів святителя Інокентія приймали хрещення цілими сім’ ями, і доказом цього можуть послужити двоє синів і дочка Кекена. 20 При цьому не слід забувати, що в полі зору святителя постійно був нехрещений монгол — учитель Лапсан. Особисто він не встиг охрестити Лапсана, але добре його до цього підготував, і не тільки його одного, а й дружину та всю прислугу. Те, що сам святитель Інокентій Кульчицький не настояв силою, щоб Лапсан н е гайно хрестився, говорить про його мудрість і толерантність. Мало занурити людину в воду при хрещенні, головне створити настрій сердечної любові до Відкупителя. Терпимість у вірі була особливою рисою люблячого серця св я тителя Інокентія. Про це свідчить ще один приклад. В Урульчинській парафії за Байкалом з’ явилося на горі мунгальське камінне капище. Виявилося, що будував його монгольський лама Оготуй, а допомагав йому господар його квартири, хрещений ясашний Іван Шумков. Преосвященний про вчинок Шумкова, який цим будівництвом образив Віру Православну, повідомив для розгляду в Нерчинську міську канцелярію, але язичника Оготуя та його к а пища не торкнувся ні ділом, ні словом, ні переслідуванням. 20 Як уже відзначалося, життя святителя було сповнено праці й тягот. В Іркутську не мав він навіть будинку, а тулився чи в помешканнях соборного духовенства, чи в когось з іркутських громадян. Але не слід думати, що св я титель не дбав про збільшення фінансування, яке він використав би не так на свої потреби, як на розбудову єпархії та розширення місіонерства. Інакше його можна було б вважати несумлінним, або пасивним. Отже, зустрівши в Іркутській Єпархії вже згадані труднощі, єпископ Інокентій вимушений був звернутися за допомогою в Святійший Синод. Для цього, він послав у стол и цю довірених осіб від Єпархії: українця Герасима Кириловича Лебратовс ь кого, котрий служив колись при дворі царівни Наталії Олексіївни, а потім його взяв єпископ Інокентій із Сергіївської Лаври та привіз в Іркутськ, а т а кож писаря Архієрейського Приказу Артемона Шлякова. Святійший Синод прийняв посланців і наказав довідатися про забезпечення архієреїв в Астр а хані й у Сибіру, а від Шлякова взяв відомості про віддаленість Ілимська, Якутська й Киренська від Іркутська й від Тобольська. Синод був здивований незручністю попереднього розмежування Тобольської та новоствореної І р кутської єпархії, зробленого митрополитом Антонієм. Синод постановив: 1. Єпископу Інокентію Кульчицькому видати зарплату в 1727 р. за п е кінським окладом; 2. Надалі Іркутському архієреєві визначити 506 рублів 25 коп. на рік, жита 544 чверті, житньої муки по 103 чверті та стільки ж вівса, простого в и на 130 відер; 3. Збудувати в місті Іркутську для прожиття Архієрея будинок з усіма зручностями та для його служителів за рахунок державної скар б ниці; 4. З підпорядкування Тобольській єпархії вивести міста Ілимськ і Яку т ськ з уїздами й монастирями Якутським і Киренським, та залишити в незаперечному володінні Іркутської єпархії Троїцький Селенгинський мон а стир. Та, на жаль, справа в Сенаті залягла надовго та й доповідь Синоду з а губилася в Кабінеті імператриці. Більш як через півроку вона зажадала нов о го подання від Синоду й затвердила його в усіх пунктах. Укази вийшли з П е тербурга лише 16 ли с топада 1731 р., але було пізно. 22 Суворий клімат Сибіру, аскетичне життя, нестатки й важкі подорожі величезною єпархією підірвали й без того слабке здоров’ я святителя. Уже починаючи з 1728 р. й до останніх днів він скаржився на різні хвороби та б о лі. Ще після першого перебування в Селенгінську, коли єпископ Інокентій п е реселився у Вознесенський монастир, архімандрит Платковський, ясна річ, небезпідставно, пропонував йому послуги й лікування. А 1728 р., проїждж а ючі з Нерчинська в Іркутськ, ігумен Нафанаїл побачив у святителя помітне погіршення здоров’ я. Серйозно захворів єпископ восени, 1731 р. Перед см е ртю він віддав останні розпорядження, видав зарплати, роздав свої ос о бисті речі й 27 листопада упокоївся. Поховано його у Вознесенському мон а стирі під Тихвинс ь кою церквою. 23 1764 р. під час ремонтних робіт у монастирській Тихвинській церкві знайшли нетлінне тіло святителя. Невдовзі сталося декілька чудесних зц і лень не тільки в Іркутську, а й у віддалених місцях Сибіру через молитовне звернення до святителя. Але тільки 9 лютого 1805 р. здійснилася церковна урочистість — відкриття святих мощів і загально-церковного прославлення пам’ яті славного апостола Сибіру українського святителя Інокентія Іркутс ь кого. Його пам’ ять святкується 25 ли с топада / 9 грудня і 9/22 лютого. б) Святитель Інокентій (Нерунович). Одним із визначних українських місіонерів, який впродовж 15-ти років обіймав Іркутську кафедру, був наступник святителя й чудотворця Інокентія (Кульчицького), єпископ Інокентій II (Нерунович). Рік його народження н е відомий. При хрещенні отримав ім’ я Іван. 1721 р. з а кінчив Києво-Могилянську академію, а 26 лютого 1725 р. прийняв чернечий постриг у К и ївському братському монастирі з ім’ ям Інокентій. Ректор Києво-Могилянської академії Йосиф Волчанський характеризував його як «чесного і благоговійного, здатного як до професорської, так і до проповідницької д і яльності» і 1727 р. призначив його викладачем академії курсу поетики «Bicollis parnassus» («Двоколірний Па р нас»). 1 Інокентію Неруновичу — викладачеві курсу поетики КМА — припис у ється знаменита київська шкільна драма «Милость Божія, Украйну от неуд о боносимых обид лядских чрез Богдана Зиновия Хмельницкого, преславного войск запорозких гетмана, свободившая й дарованными ему над ляхами п о бідам й возвеличившая, на незабвенную толиких его щедрот память репрез е нтованная в школах киевских 1726 лета», присвячена 80-річчю початку Н а ціонально-визвольної війни українського народу 1648— 58 рр., де вперше в и ведено образ Богдана Хмельницького, а також висловлено кілька суспіл ь но-політичних ідей. Остаточного підтвердження ця версія не дістала, оскіл ь ки немає точних даних, коли Інокентій виїхав до Москви, але є в ній і частка і с тини, позаяк, за свідченням Я.Маркевича, він складав діалоги перебуваючи й у Московській слов’ яно-греко-латинській академії: «По обіді були в Спас ь кому монастирі, де бачили діалог, що ставився, складаний професором рит о рики Неруновичем». 2 Святитель Інокентій проходить шляхом багатьох інших обдарованих випускників Київської академії. Указами Святійшого Синоду (21.09 1727 р., 10.04 1728 р.) його викликано до Москви, де він став викладачем риторики в Московській слов’ яно-греко-латинській академії. 1730 р. його призначають професором філософії та префектом Акад е мії. 1732 р. Інокентій стає єпископом і призначається на Ірку т сько-Нерчинську єпархію. З величезною енергією святитель Інокентій розпочав виконувати місіонерські завдання. У 1732— 1735 рр., 1742-го й 1743-го він об’ їжджає свою єпархію, здійснюючи місію серед бурятів, якутів і тунгусів. 3 Найближчими за поселенням до єпископської кафедри були тунгуси, котрі проживали в Нерчинському окрузі Іркутської губернії, і він, за допомогою старшини Мальцова, більш-менш знайомого з місцевими жителями, розп о чав серед них просвітницьку й місіонерську роботу. Святитель Інокентій хрестив багатьох тунгусів, за котрими надовго збереглася назва «Неруновс ь ких». Двічі він вирушав у місіонерську подорож у Якутію. Під час першої поїздки 1735 р. він охрестив 62 чоловік, а вдруге (1741— 1745) — 418. Зг о дом продовжувачем місіонерської діяльності Інокентія II в Якутії став п о сланий з Іркутська архімандрит Нафанаїл, відомий великою місіонерською діял ь ністю серед якутів. 4 Важливим засобом для успішної проповіді місіонерів єпископ Іноке н тій II вважав знання мов місцевих народів. «Навчати знати Бога й закону й о го треба мовою того народу, котрому подається наука. Тому, що важко вк о ренити нове вчення й віру, коли своєю мовою й не повірять і просторо ро з думувати не будуть». 5 Багато зусиль доклав єпископ Інокентій для навернення бурятів. Серед цього народу разом із нашими місіонерами працювала місія ламаїстського д у ховенства, яка успішно боролася з шаманством. Ще 1730 р. російський уряд визнав лам і надав їм статус «духовного стану». Ламаїстське духовенс т во, а в торитет якого після визнання державою зміцнився, було звільнено від податків і рекрутчини. Місіонерська праця через таку політику держави ст а вала дедалі важчою. Крім того, місцева влада намагалася доносами в Пете р бург очорнити дії архієрея. Після цього, праця місіонерів Східного Сибіру перетворилася на болісне самопожертвування й боротьбу з ламаїзмом, який, підтримуваний державою, дедалі більше вкорінювався серед бурятів і якутів, про що повідомляли у звітах єпископи й місіон е ри. 6 З 1731 р. Іркутськ було названо провінційним містом і воєвод у ньому замінили віце-губернатори. Саме ці вищі чиновники Східного Сибіру п о стійно протидіяли місіонерській справі. Приміром, єпископу Інокентію вища світська влада м. Іркутська відмовлялася надавати коней для місіоне р ських подорожей. Особливо важкі стосунки в нього склалися з віце-губернатором Плещеєвим, котрий був «в канцелярських справах невігласом, користолюб и вий, промислових і торгових людей за недачу подарків бив нагайками і пр и тісняв приказних служителів; прихильників своїх любив постійно вгощати і споювати різними винами». 7 Бідність єпископа Інокентія Неруновича доходила до того, що часом він не міг уже давати новохрещеним найнеобхіднішого. «Деякі бурятські муж и ки, — сповіщається, — бажають сподобитися святого Хрещення, але їм нема звідки дати хрестів, одежі й іншого необхідного при хрещенні, яке р а ніше давав він зі своєї келії, а тепер не може». 8 Проте особистий авторитет святителя був надзвичайно високим. З в е ликою місіонерською самозреченістю Інокентій II захищав малі народи своєї єпархії від зловживань підприємців і місцевої влади. Намагався він віднов и ти діяльність місіонерської школи, у чому не допоміг йому, попри всі пр о хання, Святійший Синод. Святитель залучає до викладання засланих до С и біру вихованців Києво-Могилянської академії: П.Малиновського (1738) та Й.Максимовича (1740), аби хоч якось пі д тримати функціонування школи. Про життя й діяльність святителя Інокентія II Неруновича є низка схв а льних відгуків. Історики православної місії в Сибіру вважають його «Одним із найбільших місіонерів у Сиб і ру». 9 Дослідник історії православної місії серед ламаїстів ієромонах Гурій пише, що єпископ Інокентій II був «сповнений широких і плідних планів м і сійної діяльності, великого особистого почину й гарячої участі в місійному служінні». 10 Через дев’ яносто років після кончини Інокентія Неруновського (+26 липня 1747 р.) на його надгробній плиті в каплиці в Братському острозі * * В 1960 р. в зв’ язку з підняттям рівня води в Ангарі, тіло Святителя перен е сене на міський цвинтар Іркутська. наступник його в апостольському служінні висловив глибокі почуття подяки сибіряків, які зберігали вдячну пам’ ять про нього святителя: «Великий Ієр а рше Христів! Ти направляв струмками благодаті виноград, насаджений у межах Сибіру соіменником твоїм велика Інокентієм. І Ти, водний духом й о го, вів паству Іркутську до Горнього Єрусалиму. Це приносять тобі дань п а сомі смиренним соіменником твоїм Ін о кентієм III. 1838 року січня 9 дня. 11 в) Святитель Софроній (Кристалевський). Ще один святитель, котрого виплекала українська земля і про якого майже забула, здійснивши подвиг доброчесності, став окрасою православної церкви. За суворим титулом єпископа Іркутського ховалося щире, віруюче українське серце, яке до останньої своєї хвилини було цілком віддане справі розви т ку й поширення Церкви Христової. Народився він 25 грудня 1703 р. Історик Іван Власовський вважає, що батьком його був дяк. 1 Але більшість дослідників стверджує, що батько св я тителя був посполитою людиною та служив у Чернігівському полку, де й н а родився святитель. Про це свідчать рукописи Святійшого Синоду. 2 Можл и во, звільнившись із військової служби й поселившись з сім’ єю в містечку Б е резань Переяславського повіту, він справді став псаломщиком у місцевій ц е ркві. Отже, з джерел, які збереглися від часу життя святителя, нам відомо, що звався він Степаном, прізвище його Кристалевський і він син Назарія Ф е дорова, через що й називали його інколи Назаревським. У нього було двоє бр а тів і сестра Пелагія. Згодом вона вийшла заміж, а овдовівши, прийняла пос т риг з ім’ ям Панкратії в Благовіщенському Коробієвському монастирі, неподалік міста Золотоноша. Ім’ я одного брата — Павло, а старшого невід о ме, проте є дані, що згодом він був намісником Красногорського Золотон о ського монастиря. 3 Батько виховував сина в церковному дусі, а потім віддав на навчання до Київської Академії, яку Кристалевський блискуче закінчує 1727 р. Пізн і ше він стає послушником Красногорського Покровського монастиря на По л тавщині, де три роки проводить подвиг послуху. 23 квітня 1730 р. Крист а левський приймає чернечий постриг з ім’ ям Софроній. У житті святих про св я тителя Софронія розповідається, що після постригу чернець Софроній почув у Покровському храмі голос: «Коли будеш єпископом, побудуй храм Всіх Святих». Цей голос провіщав про його майбутнє святительське служі н ня. 4 З 1732 р. в Києві у Софіївському соборі молодий чернець висвячується в сан ієродиякона, а згодом в ієромонаха. 5 Про подальший період його життя говориться в формулярі самого Софронія: «Після посвячення два роки був я скарбником (у Золотоноському монастирі), а потім, за указом Преосвяще н нійшого Арсенія, єпископа Переяславського, призначений був у його Арх і єрейський дім». 6 Виконуючи покладені на нього обов’ язки правлячим архієреєм у Пер е яславлі, Ієромонах Софроній часто усамітнювався в своєму монастирі, пр о водив дні в повчальному спогляданні та праці, подаючи приклад чернечого подвигу своїм побратимам. 7 К Синоді на нього звернули увагу, коли він був там за архієрейським дорученням. Згодом, 1742 р. Разом із 29 ченцями, з а прошеними з різних монастирів країни, ієромонаха Софронія взяли в стол и чний Олександра-Невського монастир. Через рік його призначили скарбн и ком монастиря, а 1 червня 1745 р. за розпорядженням архієпископа Феодосія (Янковського) — виконуючим обов’ язки намісника. І ще через рік ієромон а ха Софронія затвердили на посаді намісника Олександра-Невського мона с тиря. 8 Результатом великої праці тих років святителя Софронія було полі п шення викладання в тамтешній семінарії, укомплектування монастирської бібліотеки, а також будівництво двоповерхової церкви: верхня — на честь святого Федора Ярославовича, старшого брата св. Олександра Невського, а нижня — святого Івана Золотоустого. 9 Отець Софроній побудував також ф і лію Лаври, так звану «Троїцько-Сергіївську Пустинь», де й сам відпочивав духом, й інші ченці, котрі бажали молитовного подвигу в тиші, подалі від гамору столичного життя. У Л а врі отець намісник старався запровадити й підтримувати суворе життя чернецтва за церковним статутом і в богослужі н нях, і в трапезі. 10 У лютому 1753 р. Синод призначив намісника Софронія Кристалевс ь кого на Іркутську кафедру, яка по смерті єпископа Інокентія Неруновича вд о вувала вже шість років. Сама імператриця власноручним підписом під своїм указом вказала Святійшому Синоду на благочестивого намісника Ол е ксандро-Невського монастиря Софронія, як на особу «не тільки гідну єпи с копського сану, але й яка повністю може виправдати бажання та надії гос у дарині й Синоду — підняти тягар єпископського служіння на далекій окраїні й задовольнити потреби пастви в суворій країні, серед дикої природи й бе з законства лю д ського». 11 Факт висвяти ієромонаха Софронія, яка відбулася 18 квітня 1753 р., у Фомину неділю в московському великому Успенському соборі, цікавий тим, що всі ієрархи, котрі хіротонізували, були українцями. Це архієпископ Мо с ковський і Севський Платон (Малиновський) разом з єпископом Коломенс ь ким Гавриїлом (Кременецьким), єпископом Тверським Веніаміном (Пуцек-Григоровичем), єпископом В’ ятським Антонієм (Ілляшевичем) і єпископом Костромським Генадієм (Андріївським). 12 Росіян тут не було не тому, що їх не запросили, а з тієї причини, що єпископ-росіянин тоді був рідкістю. Тоді ще не мала Росія осв і чених гідних кандидатів на єпископство. Святитель чудово знав куди він їде та які випробування на нього чек а ють. Бажання докладно підготуватися до свого нового служіння затримало святителя на певний час. Йому треба було зібрати команду однодумців, котрі також зреклися себе й узяли тяжкий хрест місіонерства на далекому Східн о му Сибіру. Задля цього він відвідав свою першу Красногорську обитель і п о бував у Києві, де молився про подання йому благословення на архіпастирс ь ку діяльність у Києво-Печерських угодників. Серед вибраних святителем для подорожі в далекий край були українці: ієромонах Сінесій, уродженець м. Прилуки, будівничий Новосергіївської пустині, товариш святителя Со ф ронія, а також Київлянин Іоїль, з харківських учителів, який згодом, зведений у сан архімандрита, обійме з а байкальську місію в Іркутській єпархії. 13 Шлях єпископа Софронія пролягав через Тобольськ. Місцевий літоп и сець сповіщає: «29 січня 1754 р. приїхав із столичного міста Москви Єпи с коп Іркутський і Нерчинський Софроній і на свято Стрітення Господнього в Тобольській Соборній церкві відправляв Божественну Літургію і 3 лютого від’ їхав в Іркутськ». 14 П’ ять діб відпочивав святитель у свого земляка митр о полита Тобольського Сільвестра (Гловацького) — благочестивого й ревного просвітителя сибірських магометан і язичників. Тільки 20 березня 1754 р. єпископ Софроній дістався Іркутська. Споч а тку він відвідує Вознесенський монастир — місце проживання своїх попер е дників, молиться на могилі першого єпископа Інокентія (Кульчицького), ві д даючи йому належну шану, та просить у нього духовної допомоги на свої труди. Відслуживши разом з архімандритом Нафанаїлом подячний молебень за щасливу подорож, єпископ Софроній в Архієрейському облаченні пішов у місто. «Приїзд єпископа Іркутського Софронія ознаменувався урочистою з у стріччю біля церкви Устюзьких чудотворців Святого Прокопія та Івана з х о ругвами та святими іконами, в супроводі міського духовенства в облаченні, на чолі з Пекінським Архімандритом Амвросієм, при звуках дзвонів усіх ц е рков міста. Від цієї церкви Преосвященний, разом з хресним ходом, ішов у Богоявленський собор і служив там літу р гію». 15 Зустріли в Іркутську святителя звичайні клопоти. Спочатку необхідно було ознайомитися зі станом справ в Єпархії. Почав він зі змін у Духовній Консисторії, у монастирях і парафіях. Передусім виявився великий брак священичих кадрів, через що святитель звернувся до Святійшого Синоду з проханням «прислати з внутрішніх єпархій зайвих людей, зокрема семінар и стів і духовного чину достойних людей і придатних для зайняття священ и чих посад в Іркутській єпархії, де в таких особах відчувається крайня бідність і потреба невідкла д на». 16 З великою уважністю цікавився єпископ життям Іркутських монаст и рів, які вже мали майже столітню історію. Славилися вони подвигами ченців і були справжніми джерелами духовності. Серед настоятелів було чимало українців. Приміром, настоятелем Вознесенського монастиря був шановний старець архімандрит Нафанаїл (Калинницький), українець, чоловік великого службового досвіду, котрий успішно настоятельствував у Сибірських мона с тирях — Нерчинському, Якутському, Селенгинському й Іркутському. Саме він був духівником святителя Інокентія (Кульчицького), з яким прибув на службу в Сибір. Владикою Софронієм архімандрит Нафанаїл призначається керівником Іркутської Духовної консисторії. Другим членом консисторії став освічений ієромонах Ілія (Вепритцький), який прибув разом з владикою Софронєм. До складу консисторії був введений ієромонах Віталій (Дотінов), дух і вник святителя Софронія. 17 Ще один українець, котрого привіз з собою владика, ієромонах Вені а мін (Юзефович) стає ігуменом Киренського монастиря замість малограмо т ного ієромонаха Інокентія. У великих муках, трудах і клопотах провів він там близько 6-ти років. Ієромонаха Гервасія (Леонтовича), викладача Ха р ківс ь кого Колегіуму, котрий також прибув зі святителем, було призначено ігуменом Преображенського Посольського монастиря. Він також багато п е ретерпів, але успішно потрудився для утвердження віри Христової. Усі н о вопр и значені ігумени були людьми енергійними й освіченими. 18 «14 травня 1754 р. в день Вознесіння Господнього, преосвящений С о фроній у Вознесенському монастирі звершував літургію, за якою посвятив на архімандрита цього монастиря ієромонаха Сінесія. Цей достопам’ ятний н а стоятель Вознесенської обителі прослужив у цьому монастирі 33 роки до дня блаженної кончини своєї 10 травня 1787 р. у віці 89 років». 19 Святитель Софроній дбав про клір своєї єпархії. Тяжке соціальне ст а новище духовенства, коли воно несло всі тягарі військові й громадянські та ще й із застосуванням до нього тілесних кар, спонукало владику Софронія до настійливого клопотання в Петербурзі про звільнення духовенства від селя н ських повинностей та принижуючих тілесних покарань. У цьому проявилося батьківське піклування архієрея про своїх співслужителів. Цим також єпи с коп Софроній хотів полегшити життя духовенству, щоб воно більше часу присвячувало місіонерській діяльності. Клопотання мали успіх: від тих п о винностей священнослужителів було звільнено, а кари тілесні замінено арх і єрейськими єпитиміями, або грошовими штрафами на користь благодійних заходів. Домігся владика й земельних наділів при церквах для користування дух о венства. 20 Попри на складне становище єпархії та несприятливі часи для мона с тирів 1764 р., коли в них відібрали землі, селян і угіддя, при єпископі Со ф ронії в Іркутській єпархії вони розцвіли й не відчували матеріальної скрути. Святитель навіть розсилав інструкції, як краще вести господарство монаст и ря. 21 Під особливим контролем святителя перебувала школа. У ній навчал о ся від 30 до 60 учнів. Називалася вона вже тоді Семінарією. У ній в и кладали слов’ янську, російську, монгольську, латинську мови й риторику. Єпископ Софроній переніс її з Заріччя (з Вознесенського монастиря, що за Ангарою) у саме місто, в новий архієрейський дім. Як і його попер е дники, Інокентій І та Інокентій II, святитель Софроній також викладав у ній. При школі була велика, як на ті часи, бібліотека — книги й рукописи з багатьох предметів, що викладалися в Київській і Московській академіях і в Харківському кол е гіумі. Писані вони переважно єпископами Інокентієм (Кульчицьким), Інок е нтієм (Неруновичем) і Софронієм (Кисталевським), котрі залишили для шк о ли свої власні бібліотеки. Іркутська семінарія була важливим центром пр о світи для всього Східного Сиб і ру. 22 Не забарився єпископ Софроній з оглядинами своєї єпархії. Почалися вони з першого року прибуття святителя (1754) на кафедру. Поїздки ці мали й місіонерський характер. У січні 1756 р. він вирушає за Байкал, у другій п о ловині травня — у Киренськ і Якутськ. 9 серпня того ж року він знову відв і дав Киренськ. 13 січня 1758 р. святитель знову від’ їжджає за Байкал, у Не р чинськ, де з часу заснування єпархії не бачили архієрея. 28 січня його уроч и сто зустрічає духовенство й жителі Нерчинська, а наступного дня правосла в ні Нерчинська вперше були присутні на архієрейському Богослужінні у Во с кресенс ь кому соборі. 23 Характер владики Софронія багато в чому був подібний до характеру митрополита Тобольського Павла (Конюшкевича). До речі, вони практично водночас навчались у Київській академії, та й час їхнього архіпастирського служіння збігався і їхні єпархії межували. * * Святитель Павло: Рік народження 1705, обіймав кафедру в 1758— 1768, упокоївся 1770. Святитель Софроній: Рік народження 1703, обіймав кафедру в 1753— 1771 рр. до своєї кончини. Як і святитель Павло, єпископ Софроній до всякого порушення церковної дисципліни ставився суворо, але караючи й милував. Однаково особливу увагу звертали вони на благоговійне та правильне звершення богослужінь і таїнств священнослужителями, а т а кож пильнували моральну чистоту мирян. Обоє стали святими церкви Хри с тової. Іркутський літопис розповідає нам, як святитель Софроній дбав про будівництво храмів: 1754 р. — 12 червня закладено камінну церкву Тихвенської Божої М а тері; 27 листопада в Прокопівській церкві на верхньому поверсі освячено престіл на ім’ я Святої Параскеви-П’ ятнитці; 1755 р. — початок будівництва біля соборної церкви камінної огорожі; 9 січня 1755 р. завершено будівництво дерев’ яної Семінарії та консисторії; 1755р. — 9 вересня освячено збудовану в архієрейському домі церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці; 1757 р. — 30 червня в Знаменському монастирі замість дерев’ яної з а кладено камінну з дзвіницею церкву на честь Знамення Божої Матері з пр и ділом Святителя Миколая Чудотво р ця; 1758 р. — при Спаській церкві побудовано камінну дзвіницю, де вла ш товано приділ Святителя Дмитрія, митрополита Ростовського, Ч у дотворця; 1759 р. — 11 жовтня освячено пристіл Воздвиження Хреста Госпо д нього в кам’ яній церкві Іркутська, названої за цим престолом Хрестовоздв и же н ською; 1761 р. — у Богоявленському соборі освячено приділ на честь Казанс ь кої Божої Матері, збудований боголюбцями, у котрому і знайшов собі місце упокоєння вікопомний свят и тель; 1762 р. — 26 листопада освячено храм Знамення Пресвятої Богородиці в жіночому монастирі; 1763 р. — 17 липня освячено приділ у Тихвенській церкві на честь св я того Ілії Пророка; І766 р. — 1 вересня освячено храм на ім’ я Воскресіння Христового, що при Тихвенській церкві; 1767 р. — стараннями святителя Софронія закладено кам’ яну будівлю архієрейського дому, закінченого 1770 р., і тоді ж 31 жовтня архіпастир п е реселився в нього; 1767 р. — 17 квітня освячено збудовану церкву Вознесіння Господнь о го у Вознесенському монастирі; 1767 р. — 25 серпня у верхньому поверсі Прокопівської церкви осв я чено престіл в ім’ я святих Прокопія та Івана, Устюзьких чудотво р ців. 24 Не тільки в Іркутську клопотався про будівництво й освячення храмів святитель Софроній, а й в інших місцях єпархії з метою християнизації мі с цевого населення. Благословляючи будівництво храмів, святитель дбав і про те, щоб ті, котрі там служитимуть, мали засоби для існування. Без цього не функціонував би жоден храм, і, як наслідок, не проводилася б місіонерська праця. Знаючи, який вплив має православне богослужіння на душі іновірців, Архіпастир намагався всюди налагодити статутну службу. Для цього, викл и кав до себе в собор священиків, дияконів, дячків і паламарів, котрі перейм а ли досвід, беручи участь у соборних богослужіннях. У кафедральному соборі б у ло створено хор, як взірець для всіх храмів. 25 І все-таки приводити язичників далекого Сибіру в обійми христової церкви було важко, бо часом навіть у храмах нікому було служити, а тим п а че займатися місіонерською діяльністю. Святитель, переповнений бажанням привести до Христа перебуваючих у пітьмі поганства, звертається до всієї своєї пастви просячи допомоги у справі просвіче н ня язичників. Зрозуміло, що найбільші вимоги, стосовно місіонерської діяльності, єпископ Софроній висував до духовенства. На них віддавна було покладено обов’ язок навертати в Христову віру язичників і магометан, вести точні з а писи хрещення. Центрами місії були, головним чином, монастирі, особливо Вознесенський в Іркутську, Селенгинський і Посольський * * Селенгинський і Посольський монастирі побудовані з метою, що вони ст а нуть центрами місії. , Керченський, Успенський, Киренський, Спаський в Якутську. При святителі Софронії вп е рше у Східному Сибіру використовувалися кілька похідних церков із місі о нерською метою — у прикордонній із Китаєм смузі серед якутів й інших н а родів Півночі. Церква несла туземцям просвіту, долучала їх до загальнолю д ської культури, захищала їхні права. Владика Софроній ревно обстоював громадянські права цих беззахисних людей, долаючи з великими труднощ а ми дике самоправство жорстоких і аморальних людей, яких було багато. Святитель пропонував місцевому населенню селитися на монастирських з е млях, де вони були б ізольовані від впливу язичництва й захищені від жор с токості та самоправства приїжджих росіян. 26 У період єпископства святителя Софронія в його обов’ язки входило пі к лування і про далеку Камчатку. Він збирався особисто відвідати її, але збіг обставин не дозволив це зробити. На Камчатку владика відправив св я щеника Гавриїла Громова, котрий передав свої розпорядження, а також бл а гословення ієромонаху Пахомію, який там здійснював подвиг місіонерс т ва. Ієр о монах Пахомій відправляє в Якутськ кандидатів для висвячування, де їх х і ротонізував єпископ Софроній, котрий перебував там. На Камчатці на той час було збудовано й осв я чено п’ ять храмів: Тигильський Христо-Рождественський (1756), Андирський Спаський (1757), Ігінський Вознесе н ський (1761), Ключевс ь кий Троїцький і Верхньо-Камчатський (1760). 27 Попри всі зовнішні труднощі, які переживала Руська православна Це р ква, у XVIII столітті відзначалося загальне піднесення християнського руху, знов-таки завдяки українцям. Це був час прославлення святих Димитрія Ро с товського, Феодосія Чернігівського. Для сибіряків дуже важливим було ві д криття нетлінних мощів святителя Інокентія Іркутського. Через 25 років пі с ля його кончини й через два роки після приїзду Преосвященного Софронія в Іркутськ 1756 р. народний голос сповіщав, що тіло святителя Інокентія н е тлінне й дарує зцілення, що підтвердилося через 8 років. Це надихало самого святителя Софронія на подвижницьке життя. За свідченням келійника влад и ки Петра Шергина єпископ Софроній вів суворий спосіб життя: їжу вживав найпростішу й у малій кількості, служив дуже часто, більшу частину ночі віддавав молитві, спав на підлозі, підстеливши овечу, оленячу або ведмежу шкіру. 28 До кінця днів своїх святитель Софроній зберігав любов до Красного р ського Золотоноського монастиря, який духовно збудував його в дні юності. Незадовго до своєї кончини, він спеціально відправив у цей монастир дияк о на Іркутського Богоявленського кафедрального собору Д.Верхурова, через котрого передав свою жертву на користь рідного монастиря в сумі 3200 ру б лів. 29 Можливо, саме за ці кошти було збудовано там 1771 р. в рік смерті св я тителя Софронія храм на честь Преображення Господнього з приділом на хорах на честь святого великом у ченика Георгія. 30 Хоча святитель був міцний тілом, але після великих трудів у чернецтві та святительстві, відчув він ослаблення. Мріючи останні роки життя прове с ти в тихому Красногородському монастирі на Полтавщині й там спочити, він звертається до Синоду з проханням звільнити його за штат. Але не було ще відповіді на це прохання, як святитель Софроній у Бозі упокоївся на другий день Великодніх свят 20 березня 1771 р. Богові було вгодно, щоб святитель Софроній залишився своїм нетлінним тілом в Іркутську на радість його пас т ви, котра так гаряче його любила. Шість місяців і десять днів тіло святителя лежало в Казанському приділі собору й залишалося нетлінним. Уже тоді, з огляду на цю обставину, а також, знаючи суворе подвижницьке життя свят и теля Софронія, благочестиві люди почали шанувати його як достойника Б о жого. 31 Невдовзі від гроба святителя Софронія почалися зцілення недужих, к о трі зверталися з вірою та молитвами про поміч. Ще до канонізації святителя було перевірено й записано 68 таких чудес. Засвідчення нетлінних останків святителя відбулось декілька разів: при архієреєві Іркутському Мелетії 1833 р., при архієпископові Нілі 1854 р., при архієпископові Веніаміні 1870 р. 1909 р. було офіційне засвідчення Комісією, після чого віддано рек о мендації про скоре церковне прославлення святителя Софронія, як угодника Божого. Чи як кара за зволікання з прославленням святителя, чи як знамення про тяжкі випробування, які чекали на церкву, але гріб апокопа Софронія р а зом із мощами 18 квітня 1917 р. в Богоявленському соборі м.Іркутська згор і ли від пожежі, що зайнялася з невідомих причин. Залишилися тільки кості, які спеціальною комісією було зібрано та благоговійно покладено в особл и вий ковчег. Ця подія не зменшила, а навпаки, збільшила шанування святит е ля віруючим народом, який бажав церковного прославлення єпископа Со ф ронія. Прославлення відбулося під час Всеросійського Помісного Собору 1917— 1918 рр., який постановив причислити єпископа Софронія, третього Єпископа іркутського до сонму святих Православної Церкви. Пам’ ять його святкується 30.03/12.04 (упокоєння) і 30.06/12.07 (просл а влення). 32 РОЗДІЛ VІ. ПЕКІНСЬКА МІСІЯ 6.1 Початки місіонерства в Китаї Коли місіонери Руської Церкви з’ явились в Китаї, то християнство там було давно відоме, але було широкого розповсюдженим. Розширення Мо с ковської держави через Сибір на схід привело в другій половині ХVІІ столі т тя російських землепрохідців з московських військових загонів до к о рдонів Китайської імперії південно-східніше від озера Байкал. Їхній ватажок Єр о фей Хабаров (після 1671) збудував укріплення в зайнятому ним поселе н ні Албазин на Амурі (після 1650— 1651), тут він збирав ясак із місцевих тунг у сів. У той час виникали й інші російські фортеці й адміністративні це н три, з яких найважливішими були Іркутськ (1652) і Нерчинськ (1658). Історія ди п ломатичних відносин між Москвою і Пекіном почалася Нерчинською уг о дою 1689 р., хоча спроби їх встановлення б у ли й раніше. 1 Область Забайкалля, або Даурії, як вона називалася в російських док у ментах ХVІІ століття, було включено в Московську державу після будівни ц тва там фортець і поселень перших російських колоністів із храмами й мон а стирями. На початку ХVІІІ століття там, під управлінням Тобольського ми т рополита, було 40 храмів і 7 монастирів провісників майбутньої християн і зації поганського краю. 2 З ініціативи царя Федора Олексійовича (1676— 1682) патріарх Йосиф 1682 р. заснував особливу місію в Даурії, пославши з Тобольська 12 монахів для місі о нерської правиці. 3 Важливу роль у влаштуванні Китайської місії відіграла доля Албазина та його російського гарнізону. Албазинці, розмножившись і укріпившись, почали ображати своїх сусідів, китайських підданих. Вони віднімали худобу, вступали в бійки за полювання на звірину й навіть нападали на поселення (маджури) китайців. Китайський імператор, дізнавшись про це, наказав п о лонити албазинців, а їхню фортецю зруйнувати. Наказ було виконано. Понад 100 душ росіян відведено полоненими в Пекін. Полоненим дозволили взяти з собою священика Максима Леонтєва, і все церковне начиння з іконами та митами, їх розмістили з північного боку китайської стоянки, а поселення їх було названо со т нею або ротою. 4 Китайський імператор добре ставився до християн, тодж поблажливо поставився й до албазинців. Він наказав очистити один буддійський храм, аби там влаштувати церкву, але священик Максим, не маючи святительськ о го благословення, зробив у цьому місці тільки каплицю, де й правив бог о служіння до 1695 р. Саме того року, Тобольський митрополит Ігнатій послав у Пекін священика Григорія і Тобольського диякона Лаврентія, щоб вони п е редали священикові Максиму святий антимінс, миро, церковні книги, начи н ня та грамоту, якою втішав полонених християн, і навчав їх бути вірними Церкві й перебувати в доброчесності християнській, митрополит благосл о вив отця Максима на влаштування й освячення храму на честь святої Софії, премудрості Божої, названий згодом Успенським. Так було закладено підв а лини Руської Церкви в Пекіні, існування якої і в язичницькій країні не було безплідним. У грамоті преосвященного Ігнатія, митрополита Тобольського, свящ е нику Максиму, крім іншого, сказано: «радію я твоїм виправленням, хоч і в полоні перебуваєш, але сам із Божою поміччю, полониш людей, незнаючих пізнання євангельської правди». 5 Із цієї грамоти можна дійти висновку, що Руська Церква після поселення в Китаї албазинців вже мала віруючих серед китайців. При священикові Максимі новонавернені китайці займали навіть посади дячка, паламаря, церковн о го старости і трапезника. 6 1692 р. китайський купець Саган-ту прийняв християнську віру з ім’ ям Симеон, воспреємником котрого був Спиридон Хянчусов. Хрестилась і вся його сім’ я з чотирьох душ. Хрестився також мандарин 7 ступеня з ім’ ям Ф е одор, а восприємником був Петро Дружков. Приклад мандарина наслід у вав його слуга й дехто з наближених. 7 Утвердившись у Пекіні, албазинці одержали від китайського імперат о ра різні привілеї. Одним дав готові будинки та слуг, іншим видав гроші на придбання будинку й необхідних речей. Упродовж трьох років вони отрим у вала від скарбниці одяг, взуття, сарачинське пшоно та грошову допомогу. Їм дали повну свободу й рівність у правах з китайськими воїнами; їх записали в жовте знамено — тобто в число шляхетних (благ о родних) воїнів. 8 1698 р. Петро Великий дізнався зі звіту тобольського дячка Андрія В і ліуса про албазинців і їхню церкву. Як видно з письма Петра Віліусу, цар з а цікавився інформацією. Він почав діяти дуже обережно, маючи надію в ма й бу т ньому заснувати російську місію в Китаї. Тільки через два роки, в указі від 18 липня 1700 р., присвяченому, власне кажучи, іншому питанню, Петро повернувся до можливості створення місії в Китаї. 9 Невдовзі Тобол ь ський митрополит Філофей Лещинський у листі, розісланому по сибірських мона с тирях, н а казав підготувати монахів-місіонерів для Китаю. 10 Та лише після кончини священика Максима (1711-го чи 1712-го), отримання прохання а л базинців і згоди китайського уряду руських кліриків послали в Пекін. 11 Так було створено першу російську місію в К и таї. У Китаї, що межував із Росією, місія з самого початку підтримувалась і заохочувалася через дипломатичну й політичну зацікавленість, вона була першою зовнішньою російською місією, створеною Петром Великим, котрий поставив п е ред нею державне-політичне завдання. 6.2 Українські місіонери XVIII століття в Китаї: архімандрит Іларіон (Лежайський), архімандрит Антоній (Пла т ковс ь кий) та ін. Першу українську зовнішню місію в Китаї очолив українець архіман д рит Іларіон Лежайський десь наприкінці 1712 р. З волі імператора Петра І й за розпорядженням Тобольського митрополита Іоана Максимовича 1714 р. з Тобольська в Пекін вирушили Архімандрит Іларіон Лежайський, ієромонах Лаврентій, ієродиякон Филимон, сім псаломщиків і слуги. Ця перша повна місія прибула в Пекін між 1715 і 1716 роками. Імператор зустрів її з велик и ми почестями, наказав дати членам місії пристойні приміщення й підтримав грошима та продуктами. Відзначив архімандрита мандарином 5-го, а свящ е ника й диякона 7-го ступеня; решту членів місії було прийнято до числа к и тайських воїнів — тобто до шляхетних. 1 Про життя й діяльність першої місії відомо дуже мало. Спочатку їй б у ло дозволено обслуговувати тільки албазинців. Богослужіння, як і раніше, правилися в Успенській церкві. Досягненням цієї місії було те, що за Арх і мандрита Антонія, наступника архімандрита Іларіона, у Пекіні було понад 50 душ китайців-манджурів, котрі сповідували християнство, не враховуючи китаянок — дружин представників російської сотні, серед яких було багато християнок. 2 Коли начальник місії архімандрит Іларіон 1718 р. упокоївся, то пр и значення нового голови місії стало зайвим, бона той час п’ ятеро її членів ч е рез хвороби чи з інших причин залишили Пекін. 3 Треба було посилати іншу місію, але для підвищення її авторитету Святійший Синод вирішив доручити керівництво нею вже єпископу. Це Архієрео-схимонах Феодор Лещинський запропонував Петру І через князя Гагаріна затвердити в самому Пекіні пер е бування православного архієрея. Вибір зупинився на соборному ієромонах о ві Олександроневської Лаври Інокентії Кульчицькому. 4 Оскільки вирішили призначити ієромонаха Інокентія в Пекін, Святі й ший Синод 14 лютого 1721 р. доповідав Петру І: «призначеного в Хінську державу ієромонаха Інокентія Кульчицького посвятити архієреєм Іркутським і Керчинським, для близькості до тієї держави, чи для зручності обходження від Сибірської єпархії (Тобольської) відділити?» Імператор відповів: «в арх і єреї посвятити, але краще без титулу міст, оскільки ці міста на кордоні з Х і ною, і щоб єзуїти не правильно не в и тлумачили, й не наробили лиха». 5 19 квітня 1721 р. єпископ Інокентій виїхав із Петербурга в супроводі двох ієромонахів, п’ яти хористів і трьох прислужників. У Тобольську зустр і вся з архімандритом Антонієм Платковським. У березні наступного 1722 р. прибув в Іркутськ, звідки вирушив за Байкал, і мав залишатися в Селенгінс ь ку, очікуючи розпоряджень із Пекіну. Російський уряд надіслав у Пекінський трибунал грамоту такого змі с ту: «Оскільки 1719 р. отримали тут від Синату Його Ханової величн о сті лист, написаний Сибірському губернаторові, в якому він оголошує, що арх і мандрит Іларіон у Пекіні помер, і що дається від Його Ханової вели ч ності дозвіл у державі Його Величності, замість спочилого, прислати з держави Його Царської Величності іншого Архімандрита, через те, Його Царська В е личність розсудила за потрібне відправити сюди, в Пекін, на місце згаданого померлого Архімандрита, для відправлення там Божес т венної служби й усіх там належних до закону нашого духовних справ, д у ховну особу Господина Інокентія Кульчицького, і з ним двох ієромонахів і двох дияконів і кількох прислужників, котрих при ньому розпис прикладено». Далі в листі висловл е но прохання, щоб святителю Інокентію та іншим членам місії «д о зволено було не тільки в Пекіні вільно пробувати, і Божественну службу за звичаями нашими відправляти, а й в інші місця держави Його Ханської В е личності, де є люди нашого закону, для відвідин яких не було заборони їх а ти, особливо, Його Ханська Величність, маючи дружбу з Його Царською В е личністю, щоб зволила утримувати нашого закону церкву, і згаданого господина Кульчиц ь кого, з усіма сл у жителями й іншими нашої християнської віри людьми, у своїй протекції та милості; за що взаємно в державі Його Царської Величн о сті, якщо Його хановій величності буде щось потрібно, то на зад о волення Його все з задоволенням виконано б у де». 6 Цю грамоту китайська влада прочитала й надіслала Монгольському Тушету Хана Очироя Бату до Селенгинського начальника 24 вересня 1722 р. з такими поясненнями, що за указом Богдеханським Г. Інокентія Кульчиц ь кого в Пекін пропускати не дозволено, бо від Сибірського Губернатора н і якого листа про нього та знаку печаті не дано. За листом діло не стало; Т о больський Губернатор надіслав і від себе лист. Але китайці знову знайшли причину ухилитися від прийняття Єпископа Інокентія, позаяк у Губернато р ському листі його названо Великим Господином. Пекінський трибунал ві д повідав, що в них Великим Господином називається Кутухта, тому інша така превелика особа, як Інокентій Кульчицький, Богдохану невг о дна». Як бачимо, попри дуже інтенсивні дипломатичні зв’ язки між росіян а ми й китайцями, які врешті-решт привели до Кяхтинської угоди 1728 р., д о зволу на в’ їзд єпископа Інокентія до Китаю не було. Заборона, певне, була пов’ язана зі зміною на китайському троні. 7 Миколай Адоратський говорить про інтриги єзуїтів у Пекіні. Вони нашіптували під вухо Пекінського Міні с терства, і двір П е кінський хитрував проти північного сусіди. 8 До того ж, 28 січня 1725 р. п о мер Петро Великий. Єпископ Інокентій одержав повеління виїхати з-за Байкалу в Іркутськ і залишатися там до розпоряджень у Возн е сенському монастирі. Ще до укладання Кяхтинської угоди російський уряд вирішив посл а ти нову місію, бо не було жодної надії на те, що китайці дозволять єпископу Інокентію Кульчицькому в’ їзд у Китай. Отже, при імператриці Катерині І н а казано було послати в Пекін начальником російської місії архімандрита І р кутського Вознесенського монастиря українця Антонія Платковського з о д ним священиком, дияконом (з ченців), трьома учнями з монгольської Ірку т ської школи та трьома вихованцями Санкт-петербурзької духовної академії, в обов’ язки яких входили заняття наукою і, особливо, вивчення мови та тр а дицій китайців. 9 Місія прибула в Пекін 1726 р. Кяхтинська угода, з якої почалася доба нормальних дипломатичних і економічних відносин між Росією і Китаєм, мала значення і для майбутньої російської місії. У четвертому пункті цієї угоди сказано, що члени російської місії мешкатимуть при посольському дворі, де китайський уряд влаштує їм пристойне житло й домову церкву. П’ ятий пункт угоди говорив, що китайс ь кий уряд дозволяв росіянам збудувати будинок у Пекіні: «У сьому будинку буде жити один лама (тобто священик)», який нині перебуває в Пекіні * * Йдеться про архімандрита Антонія (Платковського). , і д о дадуться інші три лами, котрі прибудуть, як вирішено. 10 Таким чином, росі я ни дістали право мати в Пекіні чотирьох священиків і шістьох учнів, котрі знали російську й латинську мови. Китайський уряд зобов’ язався підтрим у вати їх фінансово. У принципі, присутність духовенства при місії було вр е гульовано, однак нічого не говорилося про албазинців і їхній храм у будді й ському святил и щі. 11 Отже, російська місія під керівництвом архімандрита Антонія Пла т ковського, яка прибула в Пекін після 1728 р., оселилася в посольському р о сійському дворі, де було влаштовано домову церкву Стрітення Господнього. Відтоді в Китай, приблизно через кожні 10 років, регулярно посилалися місії у складі архімандрита, двох ієромонахів і двох причетників. Архімандрита там сприймали як старшого ламу (священика), ієромонахів — як молодших лам, причетників — як помічників. Крім цього, як уже згадувалося, посил а лося кілька учнів для вивчення китайської та манжуро-татарської мов. 12 1731 р. Антоній Платковський сповістив Петербург про хрещення 25 китайців і підготовку ще восьми хрещень. 13 Та російський уряд розглядав м і сію в Пекіні не як духовно-просвітницький захід, а радше як частину дипл о матичної діяльності, тож поклав па неї надзвичайно складні завдання, з як и ми архімандрит Антоній не зміг справитися. 1736 р. через наполягання к и тайського уряду, його довелося ві д кликати. 14 Набагато невдалішою була третя місія на чолі з «великоросом» архім а ндритом Турсовим, котрий не мав навіть шкільної освіти. Новій місії дали інструкцію, в якій підтверджувалося, що її послано з дипломатичною метою. Тільки одна стаття інструкції трактувала просвітницькі завдання, а інші п о яснювали, як зміцнювати дружні зв’ язки з китайською вл а дою. Не допомогла новим членам місії ні інструкція, ні вказівки про поми л ки попередників, ні погрози покарання. До визначення складу цієї місії у Святійшому Синоді поставилися формально, тож і керівник, і члени її мало підходили до поставлених перед ними завдань. Більшість із них вважали своє перебування в Пекіні, куди вони прибули 1736 р., покаранням. Життя в Китаї, люди та звичаї були для них чужими, мова незрозумілою, а власне життя здавалось убогим і пустим. Поганий клімат шкідливо впливав на зд о ров’ я, дуже часто люди в місіях помирали. Незайнятість і нудьга призводили до частих суперечок і сварок. Зрозуміло, що ця місія не справилася зі своїми обов’ язками, а її керівник архімандрит Іларіон Турсов спився й помер 1741 р. 15 По смерті Турсова вирішили відновити склад китайської місії перев а жно ченцями з Київської Лаври, з доброю освітою, зразковим послухом і с е реднього віку. Укомплектовували цю місію довго, тож виїхала вона з Мо с кви тільки 23 лютого 1743 р., а прибула в Пекін 27 листопада 1745 р. Очол ю вав її українець архімандрит Гервасій Линцевський, у минулому викладач Київс ь кої Академії та намісник Києво-Михайлівського монастиря. До складу місії входили: ієромонах Феодосія Сморжевський, білорус; ієродиякон Іоїль Вр у блевський, українець; серед церковників і служителів теж були українці, о т же місія за своїм складом може називатися українсько-білоруською. Ця м і сія пробула в Пекіні близько 10 років і повернулася до Петербурга лише на п о чатку 1756 р. Головних діячів її нагородили за їхню місійну працю. Керівн и ка місії архімандрита Гервасія висвятили на єпископа Переяславськ о го. 16 На чолі п’ ятої місії в Пекіні (1754— 1771) поставили росіянина, мо с ковського учителя ієромонаха Амвросія Юматова, але до її складу входили українці й білоруси. Те саме можна сказати і про шосту — до травня 1782 р., і сьому — до листопада 1794 р. місії. За звітами керівника п’ ятої місії, у 1755 — 1763 рр. було хрещено 36 китайців, із них — шестеро вихідці з колишніх албазинських родин. Для більш пізнього часу точних даних про навернення в християнство немає. Мало успішними були намагання відкрити школу для навчання дітей читанню богословських книг, бо кількість учнів, переважно з сімей албазинців, була дуже невеликою. На думку історика китайської місії Миколая Адорадського, котрий проживав у ній з 1881-го до 1885 р. і склав на основі архівних даних докладний опис, місіонерська робота у ХVIІІ ст о літті була безуспішною. 17 Іншої думки автор (Церковної Історії) протоієрей Іоан Гапонов. Він, посилаючись на Дона Сінабольдо, 18 говорить, що успіхи православної місії в Китаї були вагомими. 1838 р. православна церква здоб у ла за один раз понад 500 душ манджурів, котрі самі просили російських міс і онерів прийняти їх у християнську віру. Навернених китайців у християнс ь ку православну віру було понад тисячу. 19 Беручи до уваги останні дані, можна сказати, що діяльність російської місії в Китаї в ХVІІІ столітті була все-таки не на належному рівні, якщо г о ворити про її просвітительський аспект. Але вона, власне, й не призначалася тільки для християнізації. Фінансове забезпечення місії бажало кращого: н а дання грошей і продуктів, здійснюване китайським урядом на основі Кя х тинської угоди, було нерегулярним і з запізненнями, як і оплата поїздок і зарплата від Колегії закордонних справ. 20 Це лише одна з причин млявої м і сіонерської діяльності. Було й багато інших, про які вже говорилося. Украї н ські місіонери досягли б значно більших результатів, якби було створено х о ча б мінімальні умови, і не були відстані такими величезними, що також з а важало і місіонерству, і оперативній передачі інфо р мації в Петербург. Цікавим є повсякденне життя місії. У її архіві за 1794 р. є точний опис усього її майна, серед якого особливий інтерес викликає каталог місіонерс ь кої бібліотеки. У ній багато творів латинською мовою і декілька словників, частину з яких привезли члени місії з Росії, а частину — куплено в Пекіні в католицьких місіонерів. Крім того, було багато російських букварів, прав о славних катехізисів і повчальних книг для охрещених. 21 Місія була добре з а безпечена книгами, тож її члени, котрі мали академічну чи семінарську осв і ту, могли заглибитись у вивчення Китаю. Члени місії, особливо семінаристи, були зобов’ язані вивчати мову й історію Китаю, писати про це та збирати матеріал для Колегії закордонних справ. Цих учнів добирали абияк, отож і досягнення їхні були мізерними, але все-таки вони певною мірою підготув а ли ґрунт для серйозної наукової роботи місій у XIX столітті. 22 Керівники м і сії торгували з китайцями, купували та продавали невеликі земельні ділянки й будинки, хоча цим порушували китайські закони й мали неприємності з урядом. Попри непрофесійний склад місії та погане економічне забезпече н ня, було зібрано необхідні для Петербурга відомості про Китайську імперію, які згодом прине с ли велику користь. РОЗДІЛ VII ІНШІ МІСІЇ XVIII СТОЛІТТЯ У ХVІІІ столітті почалася місія на Камчатці, яку Росія завоювала н а прикінці ХVІІ століття (1697— 1700). Підкорене населення належало до амер и канської групи палеоазіатів. На півдні жили камчадали, або ітельмани, на півночі — коряки й чукчі. У релігійному сенсі вони були анімістами та пра к тикували полігамію. Ще 1705 р. Тобольський митрополит Філофей послав на Камчатку м і сію на чолі з архімандритом Мартиніаном, котрий прибув із Києва. 1 Завой о вники півострова немилосердно грабували місцеве населення. Архімандрит Март и ніан намагався боротися зі свавіллям і утисками, що коштувало йому життя. Його вбили підбурені козаками туземці 1717 р. На його місце пр и йшов ава н тюрист, якийсь Іван Козиревський, внук поляка, засланого в Сибір царем Олексієм. Він брав участь у підкоренні півострова. Довірливий Ма р тиніан, беручи до уваги те, що Козиревський 1716 р. побудував маленький монастир, постриг його в ченці з ім’ ям Ігнатій. По смерті Мартиніана він п о чав діяти на Камча т ці, як представник Церкви. Але 1720 р. його викликали в Якутськ, а звідти перевезли в Іркутськ, де віддали під суд за попередні зл о чини. 1726 р. його виправдали й він з’ явився в Петербурзі. Там Ігнатій зав о ював довіру, був висв я чений на ієромонаха й почав розробляти місіонерські плани. Суп е речки зі Святійшим Синодом призвели до того, що його минуле розслідували уважн і ше й розпочали новий судовий процес. Спочатку Ігнатія відправили на дові ч не ув’ язнення в монастир, а потім зовсім позбавили його чернечого звання та передали світській владі. Що з ним було далі вЂ” невід о мо. 2 На Камчатку для організації місії посилають українця Варфоломея Ф і левського, але дорогою в Сибір за наказом Тайної канцелярії його заарешт у вали, після чого він невдовзі помер 1737 р. Але місіонерство на Камчатці не припинилося, оскільки з Іркутська єпископ Інокен Нерунович прислав св я щеника. Він сповістив про кілька сотень новохрещених і додав, що місія м о же бути успішною, якщо на неї виділять гроші та пришлють місіонерів. Ць о го разу Святійший Синод надіслав гроші на місію, а головою місії признач и ли українця, проповідника Московської Духовної Академії ієромонаха Іос а фа Хотунцевського, котрого 1 лютого 1742 р. посвятили на архімандрита. Йому призначили 9 помічників (двох ієромонахів, одного диякона й шістьох студентів духовної академії), а також богослужбові книги й речі для храмів. Іосаф прибув в Охотськ у червні 1744 р. Тут він хрестив багатьох тунгусів і влітку 1746 р. був уже на Камчатці. Там разом із місією йому було доручено окормляти здичавілий місцевий гарнізон. Іосаф багато сил і енергії віддав місіонерській праці: об’ їхав усю територію своєї місії, відкрив школи для н а вчання російській мові та засадам віри і спробував зробити перепис населе н ня. Згідно з його підрахунками, населення Камчатки становило тоді 11 тисяч 500 чоловік. Він хрестив приблизно 4500 туземців. Іосаф належав до найв і доміших місіонерів ХVIII століття його вплив на новохрещених був значно глибшим, ніж в інших місіях. Його викликали в Москву й запропонували в а кантну Іркутську кафедру, але він відмовився. Тоді його призначили насто я телем одного з московських монастирів, а згодом — ректором Мо с ковської Духовної Академії (1754— 1757). 1757 р. його висвятили на єписк о па й він став вікарієм Новгородської єпа р хії. 4 Іосаф Хотунцевськйй довів Святійшому Синодові, що коли на Камча т ці організувати самостійну єпархію, то місію можна закрити. Святійший С и нод місію ліквідував, а нову єпархію не створив. Новохрещені залишилися під опікою Іркутського єпископа. У другій половині ХVІІІ століття відстань, відірваність, політика Катерини ІІ призвели до того, що досягнуті Іосафом р е зультати було зведено нанівець. 5 Православна місія в Північній Америці. Почалася вона на Алеуцьких островах і півострові Аляска завдяки р о сійській експансії на схід і появі російських моряків в цих регіонах. П о штовхом для відправлення місіонерів була експедиція датського військового офіцера Вітува Берінга (1660— 1741), котрий із 1704 р. перебував на російс ь кій службі, а 1723 р. одержав від Петра І завдання точно дізнатися, чи відділя є ться Азія від Америки морем, чи вони з’ єднані між собою. 28 серпня 1828 р. Берінг установив, що ці дві частини світу розділено протокою. Під час другої експедиції корабель затонув, а Берінг і команда висадилися на безлюдному острові, де їм довелося зазнати голоду та хвороб. Берінг помер там 1741 р., а частина команди з останків корабля збудувала невеличке судно й після ва ж кого плавання досягла Камчатки. У цей регіон проводили експедиції також інші російські морепл а вці. Коли звіти цих мореплавців досягли Петербурга, Катерина ІІ 6 березня 1766 р. наказала сибірському генерал-губернатору прийняти 6 островів у р о сійське володіння та зробити тамтешніх тубільців російськими підданими. Через 3 роки, 5 липня 1750 р., імператриця направила в Сенат указ із наказом зайнятися питанням про те, яким чином можна зайняти близький до Амер и канських островів берег Північної Амер и ки. 7 Ці укази поклали початок російському періоду історії Аляски. У под а льших подіях важливу роль відіграло прагнення до збагачення російського купця Григорія Шелєхова (1747— 1796). Про свої дії та наміри Шелєхов п о відомив Петербург, вказавши на ті вигоди, які може отримувати Російська Імперія, використовуючи острови. Він випросив в уряду виключне право на торгівлю в цьому регіоні вЂ” так виникла Російсько-американська компанія, яка відіграла в майбутньому важливу роль у розвитку православної місії. 8 20 травня 1793 р. Петербурзький митрополит Гавриїл Петров вручив Святійшому Синодові записку, в якій говорилося, що купці Шелєхов і Гол і ков * * Брати Голікови були пайовиками Шелєхова. просили допомогти їм в організації проповіді християнської віри для тубільців на Алеутських островах і прислати священиків, котрі змогли б хр е стити місцевих жителів, побудувати храми та правити богослужіння. У звіті Шелєхова й Голікова було сказано, що жителі островів показали себе прих и льними до християнського вчення, бо за своїм характером це люди дуже с у мирні, працьовиті, дружньо налаштовані до росіян і навіть наслідують їхній спосіб життя. Місіонерство серед цих тубільців могло б мати великий успіх і принести користь Росії. Записку схвалила Катерина II. 1793 р. імператриця наказала митрополитові підібрати кандидатів для нової місії. Митрополит звернувся до свого товариша, настоятеля Валаамського монастиря Назарія, з проханням призначити для цієї місії чотирьох ченців, двох дияконів і двох послужників. 9 Для проповіді євангелія та утвердження християнства в далеку Америку було направлено шістьох Валаамських ченців: архімандрита Іосафа Болотова (начальник місії), ієромонаха Ювеналія, ієромонаха Афанасія, і є родиякона Нектарія, ченця Іосафа й ченця Герамана, котрому Господь судив потрудитися в Новому Світі більше й довше, ніж решті членів місії. 10 Крім названих Валаамських ченців, до складу місії входили двоє ченців сусіднь о го з Валаамом Коневського монастиря — ієромонах Макарій та ієродиякон Стефан (брат о.Ювеналія), а також двоє церковнослужителів, імена котрих невідомі. 10 Важкою та довгою була подорож місіонерів. Ось що писав 1795р. а р хімандрит Іосаф на Валаам ігуменові Назарію: «Я з Москви відправився 22 січня 1794 р. Святу Паску святкували в Іркутську. Тут були з місяць. І з І р кутська Леною рікою, більше 2000 верст, пливли спокійно і з задоволе н ням. Від Якутська до Охотська понад 1000 верст їхали верхи з братією, а всі речі наші везли 100 коней... лісами, горами, ярами — всього надивились. Пасов и ська всюди багаті... але пасуться одні ведмеді... Прибули в Охотськ 13 ли п ня... і проїжджали біля Камчатки, через Курили й ланцюг Алеутських остр о вів... Дорогою, починаючи з Якутська, бажаючих якутів всюди хрестили... а морем по Алеутській гряді їхали тільки два дні й заїхали на острів Уналашку й тут понад 100 чоловік охрестили; вони давно вже готові до прийняття хр е щення, позаяк із росіянами живуть». 11 Улітку 1794 р. місіонери висадилися на острові Кадьяк. Ще в одному листі архімандрита Іосафа розповідається про місіонерські будні. З «24 вер е сня 1794р. я живу на острові Кадьяк. Слава Богу, більше 7000 американців охрестив, і понад 2000 шлюбів дав. Побудували церкву, а час дозволить,— зробимо іншу, і дві похідних, а то й п’ яту треба зробити. Живемо добре; в о ни нас люблять, а ми їх. Народ добрий, але бідний. Так старанно приймають хрещення, що всі свої шаманські наряди поламали та спалили... Описав би вам тутешні звичаї, але пробачте, часу ще не вистачає. То хреститися прих о дять, то вінчатися, а хто навчатися Закону, і нікого засмутити або образити відмовою не хочеться. При ньому й росіяни різні потреби мають: поговорити й посповідат и ся... 12 Початковий розквіт місії, на жаль, був недовгим. Широким планам а р хімандрита Іосафа не судилося збутися. Викликаний 1797 р. в Іркутськ о. І о саф був там висвячений на єпископа Кадьякського, але повертаючись до мі с ця свого архипастирського й місіонерського служіння на кораблі «Фелікс», разом зі своїми супутниками загинув у хвилях океану під час бурі (1799). 13 З числа членів місії, разом з єпископом Іосафом, загинули обидва Коневські ченці — ієромонах Макарій та ієродиякон Стефан. Ще раніше — 1796 р. м у ченицьку смерть прийняв брат Стефана, ревний місіонер ієромонах Ювен а рій: коли він вирушив для проповіді на Аляску, його там убили дикі язичн и ки. Так смерть забрала найдіяльніших проповідників, й це призвело до зан е паду місії. Та все-таки місія в Північній Америці не припинила свою діял ь ність і її історія дуже цікава, але, на жаль, виходить за межі нашого досл і дження. Не маємо ми підтвердження, хто з указаних членів першої Амер и канської місії був українського походження, але ніщо нам і не заперечує, що й ноги українських місіонерів вперше ступили на землі Північної Амер и ки. У ХVІІІ столітті Місіонерство почалося й на Північному Кавказі. Ще в ХVII столітті, а також згодом, при Петрі І, підтримувалися зв’ язки з християнською Грузією. Рятуючись від гонінь із боку турків і пе р сів, у ХVІІІ столітті стали частими візити Грузинських єпископів і священ и ків у Петербург і Москву. 9 лютого 1743 р. грузинський єпископ Йосиф письмово запропонував Святійшому Синоду використати грузинське дух о венство, яке проживає в Москві, для місіонерської справи на північному К а вказі. Тоді Святійший Синод із дозволу імператриці Єлизавети заснував Ос е тинську м і сію. Тоді на території між Росією і Грузією жили черкеси, чеченці, осетини й інші невеликі кавказькі народності. Першим спробам християнс ь кої місії в цих краях з боку Грузинської Церкви (до ХVII століття) поклали край турки й перси, котрі навернули ці народи в іслам, який проник сюди ще в монгольський період. Росія була зацікавлена в християнізації цих несп о кійних пр и кордонних народів. Центром місії стала спочатку фортеця Кизляр на Тереку, а пізніше — друга фортеця на тій самій річці — Моздок. Місія н а зивалася Осетинською духовною комісією і з 1748 р. перебувала під нагл я дом Астраханського єпископа. На початку правління Катерини II на Півні ч ному Кавказі нараховувалося 2085 хрещених представників різних народн о стей, головним чином, осетинів, колишніх мус у льман. 1767 р. головою місії був руський священик, а складалася вона з чот и рьох священиків, чотирьох дияконів і чотирьох псаломщиків. у 1771— 1790 рр. було хрещено близько 6000 чоловік. 1793 р. Астраханський єпископ одержав вікарного єпископа для керівництва місією з резиденцією в Мозд о ці. Там було засновано типографію для видання богослужбових книг і мол и товників осетинською мовою церковнослов’ янським шрифтом. До кі н ця XVIII століття тут було приблизно 9000 новохрещених. 14 Автор не має точних даних, якої національності, крім грузинів, були православні місіонери на Північному Кавказі. Історія цієї місії вимагає окр е мого, докладнішого дослідження. Висновки Розглядаючи історію місіонерства в XVIII столітті, у Російській імп е рії, неможливо не помітити той могутній поштовх, якого було надано такого роду християнській діяльності. Світські історики, особливо не церковні, пов’ язують це з могутньою особистістю Петра І. Але ж не здійснив би своїх реформ імператор Петро й не мало б розвитку місіонерство, якби не викор и став він могутній духовний та інтелектуальний потенціал тодішньої Украї н ської Церкви, яка з історичних обставин входила до складу Московської па т ріархії. Поєднання сили державної в особі Петра I й духовної, яку уособлюв а ло українське духовенство, забезпечило справжній вибух і неймовірний ро з виток у всіх ділянках суспільного та церковного життя. Щось подібне стал о ся після хрещення Руси-України 988 року, коли великий князь Київський Володимир, спочатку з прибулим духовенством, а потім і зі своїм, розпочав корінні зміни в житті стародавньої Русі. Місіонерство тієї доби набрало такої динаміки, що призупинилося аж наприкінці XV століття. Як на початку іст о рії Руської Православної Церкви ношу місіонерства несло на собі київське духовенство, так і в XVIII столітті це повторилося. Якщо поглянемо на історію місіонерства Руської Православної Церкви загалом від X до XVIII століття включно, і порівняємо внесок російських єпископів, священиків і ченців у справу християнізації з внеском українськ о го духовенства, то дійдемо висновку, що християнізація не тільки європе й ської, а й азіатської території Росії здійснено, переважно, останніми. Не пр и меншуючи вкладу окремих російських місіонерів, їхнього самопожертвува н ня й героїзму, можна з упевненістю сказати, що їхня праця — це лише фра г менти в історії місіонерства на Русі, творцями якого були українці. Від X до середини XIII століття Київ відігравав вирішальну роль у п о ширенні християнства. Після зруйнування Києва найкращі сили, рятуючись від татаро-монголів, пішли на північ, куди змістився центр місіонерства. Н а певне, до XV століття церковне життя на півночі, зокрема й місіонерство, перебувало під впливом вихідців із півдня, котрі вже осіли на нових землях. XVI— XVII століття не відзначились особливим розвитком місіонерс т ва, хоча в цей період московська держава вже затвердилася й завоювала к о лосальні території Поволжя й Сибіру. Москва була зацікавлена в християн і зації підкорених народів і витрачала на це великі кошти, але через неспр о можність «великоруського» духовенства й інші внутрішні проблеми місі о нерська справа ледь жевріла. Докорінно змінюється ситуація тоді, коли Петро І, шукаючи викона в ців своїх намірів, вирішив спертися на освічених ченців українських мона с тирів, випускників київської академії, харківського й чернігівського колегі у мів. Це були люди європейського рівня освіти, віддані Православ’ ю, котрі шанували свої прадідівські традиції. Петро І не помилився у виборі. З напл и вом українського духовенства в Росію: засновувалися нові школи, реформ у вались старі, підвищився рівень викладання в них, запрацювали друкарні, розвивалось богослов’ я тощо. У раніше байдужих до навчання й навіть в о роже налаштованих до всього шкільного росіян, прокидається цікавість до знань. Україна мала стільки обдарованих і високоосвічених людей, що їх в и стачило, щоб допомогти російській Церкві вийти з кризи та ще й зайнятися місіонерською справою. У XVIII столітті найактивніше місіонерська діяльність проводилася в Поволжі й Сибіру. Стараннями українців: священика Федора Раїфського, й о го сина, архімандрита Олексія, митрополита Сильвестра (Холмського), арх і єпископа Іларіона (Рогалевського), єпископа Луки (Конашевича), архіман д ритів Сильвестра (Гловатського), Гавриїла (Кременецького) й інших — у Поволжі більшість язичників прийняли християнство, а разом з ними велика кількість мусульман. У Сибіру було два великі центри місіонерства — Т о больськ й Іркутськ. Апостолом Сибіру називають святителя Філофея (Л е щинського), котрий, будучи митрополитом Тобольським, з надзвичайною відданістю працював на місіонерській ниві. Продовжували його справу св я тителі Тобольські Іоанн (Максимович), Павло (Конюшкевич) й інші архієреї та ченці. Величезна територія Сибіру, бездоріжжя вимагали відкриття нових к а федр. Заснування Іркутської та Нерчинської кафедр допомогло активізув а ти місіоне р ську працю в Східному Сибіру. Провидіння Господнє подбало, аби цю архієрейську кафедру займали самовіддані слуги Божі. Багато потруд и лися там українці-святителі: Інокентій (Кульчицький), Інокентій (Нерун о вич) і Софроній (Кресталевський) та їхні помічники. У далекому неприві т ному краї горіло справжнє духовне життя й велася повсякденна копітка пр а ця для навернення язичників і бу д дистів у віру Христову. Не обійшлося без участі українців місіонерство в далек о му Китаї, на Камчатці й у Північній Америці. Отже, українське духовенство XVIII століття, яке подвизалося на міс і онерській ниві, вписало світлу та славну сторінку в історію Української Пр а вославної Церкви. У когось може виникнути думка, що вони були звичайн и ми прислужниками тодішньої влади й запопадливо виконували всі її розп о рядження. Хтось може звинуватити їх у відсутності патріотизму за те, що з а лишили свою землю, а служіння своє проводили на чужині. Думки такі та звинувачення безпідставні. Вони любили свою землю та свій народ не менше від тих, котрі залишилися в Україні. Не в їхніх силах було змінити політичну ситуацію, яка склалася на той час. Не можна забувати, що вони були служ и телями Церкви, для них церковна справа була на чільному місці. Як у людей духовних, у них з’ явилася можливість виконати заповідь Христову: «Ідіть і навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’ я Отця і Сина, і Святого Духа ...» (Мф. 28. 19). Вони з честю виконали покладену на них місію та допомогли спаст и ся десяткам, сотням тисяч язичників, мусульман, буддистів. Тож їхній п о двиг — це не тільки славна сторінка історії Української Православної Цер к ви, а й загалом історії Церкви Хр и стової. Оскільки, обставини життя Православної Церкви у XX столітті призв е ли до значного розцерковлення, поширення маловірства й марновірства та значного занепаду духовності, розглянуті питання місіонерської діяльності знову стають особливо актуальними. Православному духовенству, людям церковним належить глибоко знати й використовувати багатий досвід укра ї нських місіонерів усіх часів, а надто — XVIII століття. Ми повинні пишат и ся своїми краянами-місіонерами й намагатися наслідувати їх у власному житті. Потрібно звертатися до них у молитвах, бо багато з них досягли св я тості, прославилися чудесами й нетлінністю мощів і поповнили сонм святих землі української. ЗНОСКИ Вступ 1. Иннокентий (Павлов), иером. Миссионерская деятельность Русской Православной Церкви. // Богословские труды. — № 28. — М., 1987. — С.175. 2. Водопівець І. Еклезіологія. — Львів, 1994. — С.162. 3. Иннокентий (Павлов), иером. Мисионерская деятельность... — С. 175. Розділ I 1.1. 1. Русская Православная Церковь… — Издание Московской патриа р хии, М. 1980. — С. 9. 2. “Повість временних літ” (ПВЛ), 6496 (988) — Полное собрание русских лет о писей, — т. І. — стб. 117.; Слово о законе и благодати (Далі СЗБ) митр. Іларі о на по изд. А.М.Молдована, — К., 1984. — 186 б. 3. ПВЛ, 6496 (988) — ПСРЛ. — Т. І. — стб. 118). 4. ПСР. — Т. І. — стб. 126. 5. СЗБ, 1846 і 191а. 6. Хрестоматия Владимирского-Буданова восп. ІСПб. — С. 229. 7. Лаврентиевская летопись. // Полное собрание русских летописей. – СПб.; Пг.; М.: Изд. Археологической комисс и ей, 1846 — С. 176. 8. Гальдовский И.Н. Борьба христиан с остатками язычества в древней Р у си. // Записки Московского археологического института. Под ред. А.И.Успенского. — Т. ХVІІІ. — 1913. — С. 77– 83. 9. Русская историческая библиотека. — Т. VІ. — СПб., 1886. — С. 7, 24. 10. Лаврентиевская летопись. // Полное собрание русских летоп и сей. – СПб.; Пг.; М.: Изд. Археологической комиссией, 1846. — С. 148— 149. 11. Бахрушин С. К вопросу о крещении Киевской Руси // Религия и Церковь в истории России. — М., 1975. — С. 17. 12. Евлогий (Смирнов), архим. Апостольское служение иноков Правосла в ной Церкви. // Журнал Московской Патриархии (дальше ЖМП). — № 5. — М., 1978. — С.67. 13. Знаменский П.В. История Русской Церкви. Конспект. — Загорск: М.Д.С., 1986. — С. 60. І4. Гапонов И., прот. Церковная история с первых времен Христианс т ва до 2-ой пол. 19-го века. — Ч. II. — Харьков, 1867. — С. 23. 15. Мелхиседек, архиеп. Саранский. Преподобный Герасим Вологод с кий. // ЖМП. — № 3. — М.,1978. 16. Гапонов И. прот. Церковная история... — Ч. II. — С. 22. 17. Бахрушин С. К вопросу... — С. 18. 1.2. 1. История Украинской ССР. — К., 1962. — С. 47. 2. Горский А.В. История Церкви Русской. // ЖМП. — № 2 — М., 1976. — С. 67. 3. Иннокентий (Павлов), иером. Миссионерская деятельность, РПЦ. // Бог о словские труды. — № 28. — 1981 — С. 177. 4. Знаменский П.В. История Русской Церкви. Конспект. — Загорск: МДС, 1986. — С.65. 5. Горский А.В. История Церкви Русской. // ЖМП. — № 2. — М., 1976. — С. 68. 6. Булгаков С.В. Настольная книга для священно-церковно-служителей. — Изд. Отд. Московского Патриархата, 1993. — Т. І. — С.160– 161. 7. Знаменский П.В. История Русской Церкви. — С.66 8. Булгаков С.В. Настольная книга. — Т. І. — С.239. 9. Знаменский П.В. История Русской Церкви. — С.66 10. Булгаков С.В. Настольная книга. — Т. І. — С. 111— 112. 11. Полный Православный богословский энциклопедический сл о варь. — Репр. изд. — Т. ІІ. — М., 1993. — С.2094. 12. Покровский И. Русские епархии ХVІ-ХІХ вв. — М.,1916. — С.41 13. Салтыков. А. свящ. Учебное пособие по Истории Русской Це р кви. — Загорск, 1988. — С.70. 14. Булгаков С.В. Настольная книга. — ч. І. — С. 504– 505. 15. Салтыков А., свящ. Учебное пособие... — С.70. Розділ ІІ 2.1. 1. Смолич И.К. История Русской Церкви 1700— І917. — Ч. І. — М., 1996. — С.111. 2. Власовский І. Нарис історії... — Т. 3. — Нью-Йорк-Київ-С.Бавнд Брук, 1990. — С.122. 3. Дмитриев А. Петр І и Церковь. // Религия и Церковь в истории Ро с сии. — М.: Мысль, 1975. — С.170. 4. Смолич И.К. История… Ч. І. С.111. 5. Карташев А.В. Очерки по Истории РПЦ. — Т. ІІ. — М., 1991. — С.322. 6. Никольский Н.М. История Русской Церкви. — М.: Политиздат, 1963. — С. 189. 7. Там само. — С. 192. 8. Платонов. Лекции… (1915) — С.544. 9. Карташев А.В. Очерки... — Т. ІІ. — С.379. 10. ПСЗ, 6.№ 5070 11. Смолич И.К. История… — Ч. І. — С.114. 12. Корсаков Д.А. Воцарение Анны Иоановны. — Казань, 1880. — С.17. 13. Верховский П.В. Учреждение Духовной Коллегии и «Духовный регл а мент» — Т. І. — Ростов-на-Дону, 1916. — С.653. 14. Платонов С.Ф. проф. Учебник Русской Истории. СПб., 1914. — С. 310. 15. Карташев А.В. Очерки... — Т. II. — С.420. 16. ПСЗ. ІІ №8 475 17. Смолич И.К. История... — Ч. ІІ. — С.115. 16. Платонов С.Ф. Учебник... — С. 3І8. 19. Власовський Іван. Нарис історії... — Т. 3. — С.134. 20. Цит. по Цыпин В., свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви (синодальный период). — 3агорск, 1988. — С.67. 21. Симонюк В. Жизнь и деятельность митр. Тобольского Павла (К о нюшк е вича). — Загорск: МДА, 1993. — С.90. 22. Щербатов М.М. Статистика в рассуждении России. // Чтения. — №3. — СПб.,1859. — С.70. 2.2. 1. Корчмарик Франко Богдан, д-р. Духовні впливи Києва на Моско в щину в добу Гетьманської України. — Нью-Йорк, 1964р. С.10. // Правосла в ний вісник 1993. №4-6 С.52. 2. Рункевич С.Г. История Русской Церкви под управлением Святе й шего Синода. — Т. І. — С.6. 3. Власовський Іван. Нарис історії… — Т. 3. — С. 109. 4. Пекарській П. Наука и литература в России при Петре Великом. — т.1. — СПб, 1862. — С.5. 5. Власовський Іван. Нарис історії… — Т. 3. — С.151. 6. Сулоцкий А., прот. Святитель Филофей, митрополит Сибирский и Т о больский. — М., 1854. — С.3. 7. Титов Ф., прот. «Императорская Киевская Духовная Академия». К.— 1914. — С.160 8. Базанов А.Г. Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Сев е ре (Тобольский Север). — Л., 1936. — С.16. 9. ПСЗ. 5. № 2734, 2741. 10. ПС3. 6. № 3636, 3637; 7. 11. ПС3. 8. № 5518, 5737 12. Гапонов. И. прот. Церковная История. — Харьков, І867. — С.246. 13. ПСЗ. 16. № 12126; ПСПиР, ЕА І № 176; 14. ПСЗ. 18. № 12949 С.494— 496. 15. ПСЗ. 19. № 13996 2.3. 1. Смолич И.К. История... — кн.8. — Ч. І. — С.25. 2. Чистович. Феофан Прокопович. С.128; див. § 3, 4. 3. Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине ХVІвЂ” ХVІІ вв. — Чебокс а ры, 1981. — С.26. 4. Там само — С.26. 5. Смолич И.К. История... — кн.8. — Ч. ІІ — С.210. 6. Там само — С.212. 7. Симонюк В. Жизнь и деятельность… Загорск: МДА, 1993 — С. 63. 8. Азиатская Россия (1914). — С.183 Розділ ІІІ 3.1. 1. Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине ХVІвЂ” ХVІІ вв. — Чебокс а ры, 1981. — С. 5. 2. Там само, — С.10 3. Советский энциклопедический словарь. — Изд. 2-е. — М., 1982. — С.521 4. Булгаков С.В. Настольная книга... — Т. І. — С. 490. 5. Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империи, Археографического экспедицией имп. Академии Наук. — Т. І. — С.260 (ск о рочено А.А.Э.) 6. Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация... — С. 36 – 37. 7. Там само, С.34. 8. ЖМП. — № 5. — М., 1978. — С. 67. 9. Гераклитов А.А. Арзамасская мордва. — Саратов, 1930. — С.24. 10. Макаров Д.Д. Самодержавие и христианизация... — С.82. 11. Там само, — С. 93. 12. ДАИ. — Т. VІІІ. — С.310— 312 13. Документы и материалы по истории Мордовской АССР. — Т. ІІ. — С а ранск, 1940. — С.45. 3.2. 1. Харлампович К.В. Казанские новокрещанские школы. — Казань, 1905.— С.35. 2. ПЗС. 6 .№ 3637; ПСПиР. І. № 191. 3. ПСПиР. 6.№ 2077, 2079. 4. Гапонов И. прот. Церковная История… — Ч. 2. — С. 198. 5. Благовещенский А.А. Казанская Духовная семинария с восемью низш и ми училищами в ХVII— ХІХ ст. (1881). 9. — С.25 – 35. 6. Харлампович К.В. Казанские новокрещенские школы. — С.34. 7. ПСЗ. 11..№ 8236. 8. Власовский І. Нарис історії… — Т. ІІІ. — С.173. 9. Можаривский А. Изложение хода миссионерского дела по просвещ е нию христианством казанских инородцев. 1552 – 1867 г. — С. 88, 92. 10. Смолич И.К. История… — кн.8. ч. ІІ. — С.219. 11. Там само, — С.220. 12. Гапонов И., прот. Церковная история… — Ч. 2. — С. 247 – 248. Розділ ІV 4.1. 1. Платонов С.Ф., проф. Учебник Русской истории. — СПб., 1914. — С. 171— 172. 2. Базанов А.Г. Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Сев е ре (Тобольский Север). — Л., 1936. — С.14. 3. Там само, — С.14. 4. Гапонов И. прот. Церковная история. — Ч. 2. — С. 172. 5. Смолич И.К. История... — Ч.2. — С. 222. 6. Гапонов И., прот. Церковная история. — Ч. 2. — С.172. 7. Акты исторические. — Т. ІV. — С. 499. 8. Там само, — С.499. 9. Архив инст. ист. Акад. наук СССР. Рукописи Гамеля. — Т. ХІІ. — л. 170. 10. Там само, — л. 144. 11. Мальцев Г.П. Миссионерская деятельность Русокой правосл а вной цер к ви в Сибири. // Вопросы научного атеизма. — Вып. 37. — М., 1988. — С. 191 – 192. 12. Акты исторические. — т.V. — СПб., 1842. — С.475. 4.2. а) 1. Власовський І. Нарис Історії… — Т.ІІІ — С.170. 2. Сулоцкий. А. прот. Святитель Филофей… вЂ” Изд. 2-е. — Омск, 1868. — С. 3. 3. Пивоваров Борис, диак. Святитель Филофей в схиме Феодор, митроп о лит Тобольский и всея Сибири // ЖМП. — №3 — М., 1977. — С.68. 4. Власовський Іван. Нарис історії УПЦ. — С.170. 5. Мелетий, архим Древние церковные грамоты Восточно-Сибирского края. — Казань, 1878. — С. 115. 6. Дмитриев А. Религия и церковь в истории России. Петр І и Це р ковь. Мысль. М. 1975. — С. 170 7. Сулоцкий Александр, прот. Тобольские и Томские архипастыри. — Омск, 1882. — С.1. 8. Мелетий, архим. «Церковний собор в Тобольске при митрополите Ф и лофее (1702 г.)» — Казань, 1875. — С.82. 9. Сулоцкий Александр. Челобитная митрополита Сибирского и Т о больского Филофея Лещинского Петру Великому и ответ сего гос у даря на нее, с предисловием и примечаниями. // Тобольские губернские ведом о сти, — №№ 15— 19. — 1859, те саме в ЧОИДР, 1863, кн.4, С.12— 51. 10. Сулоцкий Александр, прот. Святитель Филофей… вЂ” Омск, 1882. — С.10. 11. Сулоцкий А. прот. Тобольская архиерейская школа с 1702 по 1744 год; предшественница Тобольской семинарии.// Тобольские губернские в е домости. — №№ 37– 50. — 1872. 12. Копылов А.Н. Очерки культурной жизни Сибири ХVІІвЂ” начала XIX вв. Новосибирск, 1974 по данным ЦГАДА, ор. 214, вн. 1950, л.502. 13. Нестор (Анисимов). иером. Православие в Сибири. — СГИ, 1910. — С.22. 14. Там само. 15. ПС3. 4.№ 118. 16. Словцов П.А. Историческое обозрение Сибири. — ж. І. — М.,1838. — С. 359. 17. ГАТОТ ор. 156, 1738, №56. 18. Новицкий Г. Краткое описание о народе остяцком. 1715. Нов о сибирск, 1941. — С.89. 19. Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири. // Свет Азии. — СПб., 1897. — СС.76— 77. 20. Там само, — С.75. 21. Новицкий Гр. Краткое описание... — С.91. 22. Буцинский П. Крещение остяков и вогулов при Петре Вел и ком. // Вера и разум. — № 10. — 1893. 23. Сулоцкий А., прот. Святитель Филофей — С. 31. 24. Там само, — С.33. 25. Там само, — С.38. 26. Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири. // Свет Азии. — СПб., 1897. — СС.76— 77. 27. Власовський І. Нарис історії... — Т. ІІІ. — С. 171. 4.2. б) 1. Чобич Созонт, прот. Святі та визначні церковні діячі землі Украї н ської. — Всеукраїнська видавнича православна місія, 2000. — С.114. 2. Власовський Іван. Нарис історії... — Т. III. — С.80. 3. Просвирнин А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольський и всея Сибири, чудотворец // ЖМП вЂ” № 5. — М., 1976. — С.57. 4. Власовський Іван. Нарис історії… — Т. ІІІ. — С.8І. 5. Там само. 6. Просвирнин А., прот. Свят. Иоанн, Митрополит Тобольский и всея С и бири. // ЖМП. — № 6. — М., 1965. — С.76. 7. Русская Православная Церковь 968— 1988. Очерки истории XІ-XIX вв. — М.: Изд. Московской Патриархии, 1988. — С.78. 8. Просвирнин А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольский и всея Сибири, чудотворец. // ЖМП вЂ” № 5. — М., 1976 — С.57. 9. Там само. 10. «Илиотропион». — кн. ІІ. — К., 1908. — С. 83 – 84. 11. Просвирнин А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тоболь с кий и всея Сибири, чудотворец. // ЖМП вЂ” № 5. — М., 1976. — С.58. 12. ПСПиР. 6. № 2105, 2312, 2372, 2394; ПС3. 7.№ 4860; Сумар о ков П. М и ссионеретво в Сибири. 12. Черпак В.П. Місіонерська та культурно-просвітницька діяльність вихованців КМА. // Національний Університет «Києво-Могилянська Акад е мія» Наукові записки. — Т. 18, Ювілейний випуск присвячений 385 рі ч чю КМА. — К., 2000. — С. 99. 13. Смолич И.К. История... — Ч. І. — К., 1996. — С.760 – 761. 4.2. в) 1. Терновський Ф.А. Очерки из истории Киевской епархии в ХVІІІ стол е тии, ЧОНЛ вЂ” кн.2. — 1880.— С.158. 2. Швець О., прот. Святитель Павло (Конюшкевич) Митрополит Т о больський, його життя та діяльність: Канд. дисертація. — Київський Патрі а рхат; КДА., — К. 1999. — С.16. 3. Там само, — С.21. 4. Власовський І. Нарис Історії Української Православної Церкви. — Т. ІІІ (ХVІІІвЂ” ХХ ст.). — Нью-Йорк – С.Бавнд Брук, 1990. — С.178. 5. Швець Олександр, прот. Святитель Павло… Київський Патріархат; КДА., — К. 1999. — С.15. 6. Там само, — С.16. 7. Симонюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность митрополита Тоб о льского Павла Конюшкевича. — Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА. инв. № 210289. — С.40.) 8. Зноско В., свящ. Жизнь и чудеса Святителя Павла, митрополита Тобол ь ского и Сибирского. — К., 1908. — С.22. 9. Там само — С.22. 10. Сименюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность… — Се р гиев П о сад, 1993. (Библиотека МДА, инв. № 210289 — С. 45.) 11. Т.Ф.ГАТО, ф. 156, оп.1, 1760 г. д.6 л. 3 (Тобольский филиал Государс т венного Тюменской области). 12. Зольникова Н.Д. Сибирская приходская община в ХVІІІ веке. — Нов о сибирск.: Наука – Сибирское отделение, 1990. — С. 135. 13. Там само, — С.17. 14. Симонюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность... — Се р гиев П о сад, 1993. (Библиотека МДА, інв. №210289 — С.48— 49.) 15. Киевские епархиальные ведомости. — № 31– 32. — К., 1913. — С.1297. 16. Симонюк В. канд. дисертація. Жизнь и деятельность... — Се р гиев П о сад, 1993. (Библиотека МДА, инв. № 210289 — С.64.) 17. Киевские епархиальные ведомости. — № 31– 52. — К., 1913. — С.1298. 18. Покровский И.М., проф. Русские епархии в ХVІІвЂ” ХІХ веках, их открытие, состав и идеалы. Опыт церковно-исторического, статистиче с кого и географического исследования. ХVІІІ век. — Т. ІІ. — Казань, 1913. — С. 295. 19. Симонюк В. Жизнь и деятельность... — Сергиев Посад, 1993. (Библи о тека МДА. инв. № 1289 — С. 70.) 20. Киевские епархиальные ведомости. — № 31 – 52 — К., 1913. — С. 1299. 21. Поселянин Е. Русская Церковь и русские подвижники ХVІІІ века. — СПб., 1905. — С. 175. 22. Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. — Т. II. — С. 480. 23. Швець Олександр. Протоієрей. Кандидатська дисертація. КДА.— К., 1999. — С. 97. 24. Титлинов В. Павел Конюшкевич, митрополит Тобольский. Христианс ь кое чтение. — № 10. — Пг., 1914. — С. 1237 – 1252. 25. Карташев А.В. Очерки... — т.11. — Париж., 1959.— С. 482. 26. Там само, — С. 484. 27. Швець О., прот. Святитель Павло. — К.: Київський Патріархат; КДА, 1999. — С. 143. Розділ V 5.1. 1. Покровский И. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв., их открытие, состав и пределы. — Т.І. — Казань, 1897. — С. 521. 2. Андриевич В.К. История Сибири. — ч.ІІ. — СПБ, 1889.— С. 323. 3. Акты исторические, собранные и изданные Археологическою ми с сиею. — Т. V (№ 75). — СПб., 1842. — С.109 – 110. 4. Исторический очерк христианской проповеди в Сибири. Рукопись. Г о сударственный архив Тюменской области в г.Тобольске (дальше ГАТОТ) Ф.530. Тобольская духовная семинария. оп.І № 3 с.27. 5. Сулоцкий А., прот. Святитель Филофей… вЂ” Омск, 1882. — С. 5. 6. Щеглов И.В. Хронологический перечень важнейших данних их и с тории Сибири. — Иркутск, 1883. — С. 155. 7. Сулоцкий Александр. прот. Святитель Филофей… вЂ” Омск, 1882. — С. 5 – 6. 8. Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церко в ную жизнь. — Т.І. — Казань, 1914. 9. Иркутская летопись (летопись Пежемского П.И. и Кротова В.А.). // Тр у ды Восточно-сибирского отделения РГО. — № 5. — Иркутск, 1911. — С. 17. 10. Сулоцкий А. прот. Прекращение в Иркутске викариатства Т о больской митрополии, открытого в 1707 г. — Омск, 1868. — С. 8. 11. Харлампович К.В. Малороссийское влияние… вЂ” С. 550. 12. Сулоцкий Александр, прот. Прекращение… вЂ” С. 12. 13. Там само. — С. 13 – 14. 14. Харлампович К.В. Малороссийское влияние… вЂ” С. 515. 15. Православное обозрение. — январь. — 1863. — С. 55, 59. 16. Громов Прокопий, прот. Сказание о святом Инокентие, первом Иркут с ком епископе. — Б. м., 1906. — С. 5. 17. Громов П. Начало христианства в Иркутске и святой Инноке н тий, пе р вый епископ Иркутский. — Ч.І-ІІІ. — Иркутск, 1862 – 1883. — С. 78. 18. Там само. — С. 81. 5.2. а) 1. Власовський І. Нарис історії… — Т. ІІІ. — С. 84. 2. Хижняк З.І. Кульчицький (Кольчицький). — Київ: Видавничий дім «КМ», 2001. — С. 21 3. Там само, — С. 29 4. Варфоломей, архиеп. Сибирские святители-чудотворцы // ЖМП. — № 2. — М., 1948. — С. 32 5. Иркутская летопись (летопись П.И.Пежемского и В.А.Кротова). // Тр у ды Восточно-Сибирского отдела. РГО. — № 5. — Иркутск, 1911. — С. 20 – 21. 6. Соколов Николай, прот. Пивоваров Борис. Протодиакон. Краткий очерк истории Иркутской епархии. // ЖМП. — № 12. — М., 1977. — С. 60. 7. Громов П. прот. Сказание… вЂ” М., 1906. — С. 4. 8. Нестор (Анисимов), иером. Православие в Сибири. — СПб, 1910. — С. 5 – 6. 9. Громов Прокопий, прот. Сказание… вЂ” С.146 – 147. 10. Там само, — С.149. 11. Там само, — С.82 – 83. 12. П.С.З. 1721. № 3870. 13. Странник. — № 2.— 1879. — С. 227. 14. Хижняк З.І. Кульчицький (Кольчицький). — К.: Видавничий дім «КМА», 2001. 15. Громов Прокопий, прот. Сказание… вЂ” С. 225. 16. Там само. — С. 226 – 227. 17. Там само. — С. 228. 18. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — С. 82. 19. Громов Прокопий, прот. Сказание… вЂ” С. 232. 20. Там само. С. 233 – 235. 21. Там само. — С. 236. 22. Там само. — С. 257 – 258. 23. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — С. 85. 5.2. б) 1. Андрущенко. М.В., Інокентій (Нерунович), єп. — К.: Видавництво Ки є во-Могилянської академії, 2001. — С. 115. 2. Там само, — С. 115. 3. Смолич И.К. История... — Кн. 8, ч.ІІ. — М., 1997. — С. 225. 4. Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири. — СПб: Свет Азии, 1897. — С. 28 – 29. 5. Андриевич В.К. История Сибири. — Ч.ІІ. — СПб, 1889. — С. 2. 6. ПСПиР. ЕП № 599; 7. Сукачев В.П. Иркутск. Его место и значение в культурном развитии В о сточной Сибири. — М., 1891. — С. 7. 8. Андриевич В.К. История Сибири. — Ч.ІІ. — СПб., 1889. — С. 50. 9. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — К., 1990. — С. 172. 10. Гурий, иером. Православная миссия среди ламаитов. // Правосла в ный собеседник. — 1911. — С. 333. 11. Иркутские Епархиальные ведомости. — № 52. — 1870. — СС. 679 – 680. 5.2. в) 1. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — С.91. 2. Описание рукописей, хранящихся в архиве святейшего Правительсв у ющего Синода. — Т.ІІ. Вып. І. — СПб., 1906. — С. 499. 3. Відомості про родичів святителя Софронія знаходяться в ділах Синод а льного архіву (1752 р. № 134; 1753 р., № 164, 165, 167, 172; 1771 р., № 125; 1772 р., № 173) і в даліх архіву Олександро-Невської Лаври (1742 р., № 314; 1752 р.; 196; 1753 р., №№ 85, 88). 5. Настольная книга священнослужителя. — Т.ІІ. — М., 1979. — С. 126. 5. Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т.І. (1721-170 гг.). — К., 1904. — С. 277. 6. Настольная книга священнослужителя. — Т.ІІІ. — М., 1979. — С. 127. 7. Чефранов М., прот. Блаженный Софроний, третий епископ Иркут с кий. — М., 1907. — С. 14 8. Рункевич С.Г., доктор церковной истории. СПб.: Александро-Невская Лавра, 1913. — С. 329. 9. Там само. — С. 664. 10. Власовський І. Нарис історії... — Т.ІІІ. — С. 91. 11. Чефранов М., прот. Блаженный Софроний... — М., 1907. — С. 14. 12. Титов Ф.К. Жизни святителя Софрония Кристалевского, епи с копа И р кутского и Нерчинского. // Душеполезное чтение. — октябрь. — 1913. — С. 263. 13. Власовський І. Нарис історії... — Т.ІІІ. — С.92. 14. Тобольский. Государственный Архив. Ф.530, Соборная лет о пись. РГО. — №5. — Иркутск, 1911.— С.73 15. Иркутская летопись (Летопись Пожемского П.И. и Кротова В.А.). Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. — №5. — Иркутск, 1911.— С. 73 16. Милий Чефранов, прот. Блаженный Софроний… вЂ” С. 30. 17. Священник Анатолий Просвирнин. Святитель Софроний, еп и скоп ирк у тский и всея России чудотворец. // ЖМП. — № 9. — М., 1971. — С. 72. 18. Там само. 19. Летопись Пожемского П.И. и Кротова В.А.. Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. — №5. — Иркутск, 1911. — С. 73. 20. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — К., 1990. — С. 92. 21. Иркутские епархиальные ведомости. — 1883. — С. 192. 22. Священник Анатолий Просвирнин. Святитель Софроний… вЂ” С. 73. 23. Там само. 24. Хрусталев Д. Святитель Софроний, 3-ий епископ Иркутский. — Иркутск, 1898. — С. 40 – 42. 25. Священник Анатолий Просвирнин. Святитель Софроний… вЂ” С. 74. 26. Летопись Пожемского П.И. и Кротова В.А. // Труды Во с точно-Сибирского отдела РГО. — №5. — Иркутск, 1911. — С. 75. 27. Там само. — С. 75. 28. Там само. — С. 76 – 77. 29. Архив Святейшего Синода. РКП. — № 125. — л.27. 30. Денисов Л.И. Православные монастыри Российской империи. — М., 1908. — С. 681. 31. Власовський І. Нарис історії… — С. 93. 32. Там само. — С. 94. Розділ VI 6.1. 1. Азиатская Россия (1914). — №1. — С. 184. 2. Адоратский Николай. Православная мисия в Китае за 200 лет ея сущес т вования. — Казань, 1887. — С. 17. 3. Сумароков П. Миссионерство в Сибири // Христ. Чтен. — Ч.І. — 1884. — С. 649 – 651. 4. Гапонов. И., прот. Церковная История… — С. 173. 5. Там само, — С. 174. 6. Там само, — С. 174. 7. О Русской духовной миссии. // Сын Отечества. — №7. — 1847. — С. 64. 8. Гапонов. И., прот. Церковная История… — С. 174. 9. Письмо Виниуса, в ПБПВ (1887). І. — С.241; ПСЗ. 4. №1800. 10. Древние церковные грамоты (1875). — С.119, 126, 136, 147, 181. 11. Адоратский Н. Православная миссия (1887). І. — С. 61. 6.2. 1. Гапонов И. Прот. Церковная история… — С. 175. 2. Там само,— С. 175. 3. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С.70 – 73. 4. Громов П., прот. Начало христианства в Иркутске и Св. Инноке н тий, первый епископ Иркутский. — Ч.І-ІІІ. — Иркутск, 1862 – 1883. — С. 41. 5. ПСЗ 1721 № 3734. 6. Громов П., прот. Начало христианства в Иркутске и Св. Инноке н тий, первый епископ Иркутский. — Ч.І-ІІІ. — Иркутск, 1862 – 1883. — С. 46 – 47. 7. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С.74 – 93. 8. Там само, — С. 93. 9. ПСПи Р.7. № 2489, 2603. 10. ПСЗ. 8 № 5286. 11. ПСЗ.8. № 6057, 6281; 9. № 6666; ПСП и Р6.; 1627, 1644, 1889. 12. Гапонов И., прот. Церковная История… — С. 248. 13. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С. 128. 14. ПСПиР. 7. № 2633; 8. № 2839 15. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С.155 – 165. 16. Власовський І. Нарис історії… — т.ІІІ. — К., 1990. — С. 174. 17. Смолич. И.К. История … — Ч.ІІ. — М., 1997. — С. 262. 18. Дон Синабальде – 1858. — С. 126 (по Гапонову И., прот. Це р ковная и с тория… С. 246). 19. Гапонов И., прот. Церковная История… — С. 249. 20. Там само, — С. 250 21. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — 2. — С. 292 – 302. 22. Там само, — С. 362. Розділ VII 1. Сулоцкий. А., прот. Святитель Филофей... — Изд. 2-е. — М. 1854. — Омск, 1882. — С. 17. 2. ПСЗ. 5. № 3266; ПСПиР. 7. № 2456, 2642, 2458, 2557. 3. ОДДС. 10. ПСПиР. 7. № 2632, 2642; ПСЗ. 9 № 6407. 4. ПСПиР, Е.П.2. № 615; 3. № 1928, 1039, 1042; ПСЗ. ІІ. № 8507; 15. № 10820. 5. ПСПиР. Е.П.Ч. № 1604; ПСПиР, Е.А. І № 157; ПСЗ. 16. № 1262. 6. ПСЗ. 17. № 12589; 18 № 13320. 7. Там само. 8. ПСЗ. 24. № 18131. 9. Смолич И.К. История … — кн. 8. ч.ІІ. — М., 1997. — С. 269. 10. Михаил, архиеп. Воронежский и Липецкий. Преподобный Г е рман Ал я скинский чудотворец. // ЖМП. — № 11.— М., 1970. — С. 61. 11. Там само. 12. Там само. — С. 62. 13. ПСЗ. 23 № 17491; РВС. 8 № 288. 14. ПСПиР, Е.П. 2 № 651, 688, 796, 979. Покровский И.М. (1911), 1913. 7/8 сс. 78-85; ПСПиР, Е.А. І № 263, 354, 496, 604, ПСЗ. 19. № 13592; 21 № 15625; 23. № 17117, 17144. ДЖЕРЕЛА ТА ВИКОРИСТАНА Література 1. Біблія. Українське біблійне товариство, – К. – 1995. 2. Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии. – Т. 1(1721 – 1750). – К., 1904. 3. Акты исторические, собранные и изданные Археологическою коммис и ею. – Т. V. – №75. – СПб., 1842. 4. Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империи Архе о логической экспедицией Императорской Академии Наук. – В 4-х тт. – СПб., 1836. 5. Андриевич В.К. История Сибири. – Ч. II. – СПб., 1889. 6. Базанов А.Г. Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Сев е ре (Тобольский Север). – Л., 1936. 7. Бахрушин С. К вопросу о крещении Киевской Руси. // Религия и Це р ковь в истории России. – М., 1975. 8. Благовещенский А.А. Казанская духовная семинария с восемью низш и ми училищами в XVIII – XIX ст. – Казань, 1881. 9. Булгаков С.В. Настольная книга для священно-церковно-служителей. – Репринт. – Т. I. – Изд. Отдел Московского Патриа р хата. 10. Буцинский П. Крещение остяков и вогулов при Петре Великом. // Вера и разум. – №10. – 1893. 11. Варфоломей, архиеп. Сибирские святители-чудотворцы // ЖМП. – № 2. – М., 1948. 12. Верховский П.В. Учреждение Духовной коллегии и “Духовный регл а мент”. – Т. I. – Ростов-на-Дону, 1916. 13. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – Т. III(XVIII – XX ст.). – Нью-Йорк, 1990. 14. Водопівець З.І. Еклезіологія. – Львів, 1994. 15. Гапонов И., прот. Церковная история с первых времен христиа н ства до 2-й пол. 19-го века. – Харьков, 1867. 16. Гераклитов А.А. Арзамасская мордва. – Саратов, 1930. 17. Горский А.В. История Церкви Русской. // ЖМП. – №2. – М., 1976. 18. Громов Прокопий, прот. Начало христианств в Иркутске и святой Ин о кентий, первый епископ Иркутский. – Ч.І-ІІІ. – Иркутск, 1862 – 1883. 19. Громов Прокопий, прот. Сказание о святом Инокентие, первом ирку т ском епископе. – Б. М., 1906. 20. Денисов Л.И. Православные монастыри Росийской империи. – М., 1908. 21. Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири // Свет Азии. – СПб., 1897. 22. Документы и материалы по истории Мордовской АССР. – Т. II. – С а ранск, 1940. 23. Дополнение к Актам историческим. – В 12-и тт. – СПб., 1846 – 1875. 24. Древнерусские княжеские уставы XI – XV вв. – М., 1976. 25. Евлогий (Смирнов), архим. Апостольское служение иноков Пр а восла в ной Церкви. // ЖМП. – №5. – М., 1978. 26. Захарко К., прот. Иркутская епархия в трудах ее предстоятелей в ХVІІІ-ХІХ вв. – Загорск: МДА, 1969. 27. Знаменский П.В. История Русской Церкви. – Загоск: М.Д.С., 1986. 28. Зноско В., свящ. Жизнь и чудеса Святителя Павла, митрополита Тобол ь ского и Сибирского. – К., 1908. 29. Зольникова Н.Д. Сибирская приходская община в XVII веке. – Новос и бирск: Наука, 1990. 30. Иннокентий (Павлов), иером. Миссионерская деятельность Ру с ской Православной Церкви // Богословские труды. – №28. – М., 1987. 31. Иркутская летопись (Летопись Пежемского П.Н. и Кротова В.А.) //Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. – №5. – Иркутск, 1911. 32. Иркутские епархиальные ведомости, – 1883. 33. Исторический очерк христианской проповеди в Сибири. – Рук о пись. – ГАТОТ. ф. 530. 34. История Украинской ССР. – К., 1982. 35. Карташев А.В. Очерки по истории Русской Православной Церкви. – Т. II. – М., 1991. 36. Карчмарик Б.Ф. Духовні впливи Києва на Москву. // Правосла в ний вісник. – №6. – К., 1995. 37. Копылов А.Н. Очерки культурной жизни Сибири XVII – начала XIX вв. – Новосибирск, 1974. 38. Коробченко Н. Святитель Тобольский Митрополит Филофей (Лещи н ский): Жизнь и миссионерские труды. – Л.: ЛДА, 1991. 39. Корсаков Д.А. Воцарение Анны Иоановны. – Казань, 1880. 40. Кудынкин Б. Духовная миссия Русской Православной Церкви в Китае, ее основание, деятельность и значение в деле образования автоно м ной Китайской церкви. – З а горск: МДА, 1958. 41. Лаврентиевская летопись. // Полное собрание русских летописей. – – Изд. Археологической комиссией. – СПб.; Пг.; М., 1846 42. Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине XVI – XVII вв. – Чебокс а ры, 1981. 43. Мелетий (Якимов), архим. Древние церковные грамоты Восточно-Сибирского края. – Казань, 1875. 44. Мелетий (Якимов), архим. Церковный собор в Тобольске при м и троп о лите Филофее. // ПС. – №4. – 1875. 45. Мелхиседек, архиеп. Преподобный Герасим Вологодский // ЖМП. – №3. – М., 1978. 46. Михаил, архиеп. Преподобный Герман Аляскинский чудотворец. // ЖМП. – № 11. – М., 1970. 47. Можаровский А.Ф. Изложение хода миссионерского дела по пр о свещ е нию христианством казанских инородцевс 1552 по 1867 г. – Казань, 1870. 48. Нестор (Анисимов), иером. Православие в Сибири. – СПб., 1910. 49. Николай (Адоратский), еп. Православная миссия в Китае за 200 лет ее существования. – В 2-х тт. – Казань, 1887. 50. Никольский Н.В. Христианство среди чуваш среднего Поволжья в XXI-XVIII веках. – Казань, 1912. 51. Никольский Н.М. История Русской Церкви. – М.: Политиздат, 1983. 52. Новицкий Г.И. Краткое описание о народе остяцком. – Новос и бирск, 1941. 53. Описание рукописей, хранящихся в архиве Святейшего Прав и тельс т вующего Синода. – Т. II. вып. 1. – СПб., 1906. 54. Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. – Т. I. – СПб., 1862. 55. Пивоваров Б., диак. Святитель Филофей, в схиме Феодор, митр о полит Тобольский и всея Сибири. // ЖМП. – №3. – М., 1977. 56. Пивоваров Б., протидиакон. Деятельность русских миссионеров в Сиб и ри. Загорск: МДА, 1978. 57. Писаревский Г. Внутренний распорядок в колониях Поволжья при Ек а терине ІІ. – Варшава, 1914. 58. Платонов С.Ф., проф. Лекции по русской истории. – Изд. 9-е. – Пг., 1915. 59. Платонов С.Ф., проф. Учебник Русской Истории. – СПб., 1914. 60. Покровский И.М. Русские епархии XVI – XIX вв. – В 61. 2-х тт. – Казань., 1897 – 1913. 62. Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству прав о славного исповедания. Царствование Елизаветы Петровны. – В 4-х тт. – СПб., 1899 – 1912. 63. Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству прав о славного исповедания. Царствование Екатерины Второй. – В 3-х тт. – СПб., Пг., 1910 – 1915. 64. Полное собрание русских летописей. – Изд. Археологической к о мисс и ей. – СПб.; Пг.; М., 1846. 65. Полный православный богословский энциклопедический словарь. – Р е принт. – т.II. – М., 1992. 66. Полный Православный энциклопедический словарь. – Репринт. – т.II. – М., 1992. 67. Попов В. О святейшем Синоде и об установления при нем в царствов а ние Петра І. – СПб., 1881. 68. Поселянин Е. Русская церковь и русские подвижники XVIII века. – СПб., 1905. 69. Православное обозрение. М. 1860-1891. 70. Просвирник А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольский и всея Сибири, чудотворец. // ЖМП. – №5. – М., 1976. 71. Рождественский С.В. Материалы для истории учебных реформ в России в XVIII-XIX вв. – СПб., 1910. 72. Ружевич С.П., д-р. – Александро-Невская Лавра. – СПб., 1913. 73. Рункевич С.Г. История Русской Церкви под управлением Святе й шего Синода. – СПб., 1900. 74. Русская Православная Церковь. Очерки истории. – М.: Изд. МП, 1980. 75. Руссская истрическая библиотека. – Т. VI. -СПб., 1886. 76. Салтыков А., свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви. – З а горск, 1988. 77. Симонюк В. Жизнь и деятельность митрополита Тобольского Павла (Конюскевича). – Загорск: МДА, 1993. 78. Словцов П.А. Историческое обозрение Сибири. – кн. 1. – М., 1838. 79. Смолич И.К. История Русской Церкви. 1700 – 1917. – Ч. I и II. – М.,1996. 80. Советский энциклопедический словарь. – М., 1982. 81. Соколов Николай, прот., Пивоваров Бориc, протодиакон. Краткий очерк истории Иркутской епархии. // ЖМП. – № 12. – М., 1977. 82. Странник. – СПб., 1860 – 1870. 83. Сукачев В.П. Иркутск. Его метос и значение в истории и культу р ном развитии Восточной Сибири. – М., 1891. 84. Сулоцкий А., прот. Тобольские и Томские архипастыри. – Омск, 1882. 85. Сулоцкий А., прот. Филофей Лещинский митрополит Тобольский и С и бирский. – Омск, 1882. 86. Сулоцкий А., прот. Челобитная митрополита Сибирского и Т о больского Филофея Лещинского Петру Великому. // ЧОИДР. – Ч. 4. Отд. 5. – 1863. 87. Сумароков П. Мисионерство в Сибири // Христ. чт. – Ч.І. – 1994. 88. Сумароков П. Миссионерство в Сибири. // Христ. чт. – Ч. 2. – 1883. 89. Тальдовский И.Н. Борьба христиан с остатками язычества в дре в ней Руси. // Записи Московского археологического института. / Под ред. У с пенского А.И. – Т. XVIII. – М., 1913. 90. Терновский Ф.А. Очерки из истории Киевской епархии в XVIII стол е тии. // ЧОНЛ. – кн. 2. – 1880. 91. Титликов В. Павел Конюшкевич, митрополит Тобольский. // Хр и стиа н ское чтение. – №10. – СПб., 1914. 92. Титов Ф., прот. Святитель Павел, митрополит Тобольский и С и бирский. – Репринт. – К., 1998. 93. Титов Ф.И. К жизни святителя Софрония Кристалевского, еписк о па И р кутского и Керчинского // Душеполезное чтение. – Октябрь – 1913. 94. Тобольский Государственный Архив. – ф. 530. Соборная Лет о пись. 95. Турий, иером. Православная миссия среди ламаистов // Прав о славный собеседние. – 1911. 96. Фирсов Н. Историческое население третьего Казанского царства в новой России до 1768 года и колонизация земель в это время. – К а зань, 1869. 97. Флоровский Г.В. Пути русского богословия. Репринт с изд. 1937. – Вильнюс, 1991. 98. Харлампович К. Казанскія новокрещенскія школы. – К а зань, 1905. 99. Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церко в ную жизнь. – Т.І. – Казань, 1914. 100. Хресталев Д. Святитель Софроний, третий эпископ Иркутский. – И р кутск, 1898. 101. Цыпин В., свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви (Син о дальный период). – Загорск, 1988. 102. Чефрянов Милий, прот. Блаженный Софроний, 3-ий епископ Ирку т ский. – М., 1907. 103. Чечулин Н.Н. «Наказ» императрицы Екатерины ІІ, данный Коми с сии по сочинению нового уложения. – Б.в.д. 104. Чистович И.А. Феофан Прокопович и его время. – СПб., 1868. 105. Чобич С., прот. Святі та визначні церковні діячі землі української. – Львів, 2000. 106. Щеглов И.В. Хронологический перечень важнейших данных из истории Сибири. – Иркутск, 1883. 107. Щербатов М.М. Статистика в рассуждении России. // ЧОИДР. – Ч. 3. Отд. 2. – 1859. СКОРОЧЕННЯ ААЭ вЂ” Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империи Археологической экспедицией императорской Академии Наук. — В 4-х тт. — СПб., 1836. ГАТОТ вЂ” Государственный архив Тюменской области в г. Тобол ь ске ДАИ вЂ” Дополнение к актам историческим. — В 12-и тт. — СПб., 1846 – 1875. ЖМП вЂ” Журнал Московской Патриархии. Периодическое изд а ние. ПС вЂ” Православный собеседник ПСЗ вЂ” Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое (1640 – 12 декабря 1825г.) — В 45-и тт. — СПб., 1826 – 1830. ПСПиР— Полное собрание постановлений и распоряжений по В е домству православного исповедания. — В 10и тт. — Спб., 1869 – 1916. ПСПиР, Е.А.— То же, царствование Екатерины Алексеевны. — В 3-х тт. — СПб., Пг., 1910 – 1915. ПСПиР, Е.П. — То же, царствование императрицы Елизаветы Петро в ны. — В 4-х тт. — СПб., 1899 – 1912. ПСРЛ вЂ” Полное собрание русских летописей. Изд. Археографич е ской комиссией. СПб., Пг., М., 1846. СЭС вЂ” Советский энциклопедический словарь. — М., 1982. ТФ ГАТΠ— Тобольский филиал Государственного архива Т ю менской области. — Тобольск, 1760 г. ОДДС вЂ” Описание документов и дел, хранящихся в архиве Св я щенного Синода. — В 22-х тт. — СПб., 1868 — 1915. Христ. чт. — Христианское чтение. — СПб., Пг., 1821 – 1918. ЧОИДР— Чтения в Обществе истории и древностей российских при Московском университете. — М., 1845 – 1848, 1858 – 1918. 2ПСЗ вЂ” Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе — В 55-и тт. — СПб., 1830 – 1884. 3ПСЗ вЂ” Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье — В 28-и тт. — СПб., 1884 – 1911.

Приложенные файлы


Добавить комментарий